— Шкода випускати, — каже Володимир Семенович. — Таке багатство!
— Добре, — нарешті згоджується старший піонервожатий. — Але майте на увазі, як тільки барометр покаже «хмарно»— я спущу всю воду.
— А я теж у боргу не залишусь, — відповідає Корній Корнійович. — Дам майстрів і цегли на водоскид. Завтра ж дам.
— О, оце діло! — радіє Степан Юрійович.
— Давно б так, — кидає і Володимир Семенович.
Панькові не треба пояснювати, що таке водоскид. Це мурований рівчак збоку греблі, щоб через нього стікала зайва вода, коли ставок повний. Муровану канаву вода не розмиє, тоді можна бути спокійним за греблю.
Степан Юрійович, нарешті, помічає Миколу.
— Молодчина, Чоломбитько! — каже він. — Таки загітував Квашу! Молодчина! — і усміхається так підозріло, наче догадується, як Панько «агітував» Миколу.
…Аргунь відшукала Панька серед натовпу на греблі і відкликала його вбік.
— А я щось згадала! — сказала вона, дивлячись на Панька, і кирпочка їй і очі сяяли.
Панько почервонів, хоч здається за останній час він нічого не накоїв. «Може, що Миколу «агітував» та грудки на нього шпурляв? — подумав хлопчик. — Так вона ж про це не знає».
Він сердито глянув на Аргунь і тільки тепер роздивився, що її очі блищать не глузливою, а радісною усмішкою.
— Про що ж ти згадала? — заспокоївшись, спитав він.
— Ну, догадайся! Ти повинен догадатися! — і своєю усмішкою вона наче хотіла підштовхнути Панькову пам’ять. — Про що ти казав мені, коли почали будувати ставок?
«Ну, от, присікалась!» — хотів розсердитися Панько, але знову не зміг і спитав:
— Про що ж я тобі казав?
— А про сонце!
— Про сонце? — знову не зрозумів Панько.
— Невже й тепер не догадався? — і Аргунь пустотливим рухом скуйовдила йому чуприну. Раніш Панько цього не стерпів би, і Аргунь, безперечно, пожалкувала б, що припустилася такої вільності. Але зараз Панькові було навіть приємно, що Аргунь торкнулася його волосся, і він тільки промовив, почервонівши:
— Ну, от іще!..
— А про збір «Піонери зустрічають сонце»! Невже забув?
Панькове обличчя розпливлося в широку усмішку, і очі заблищали так само, як і в Аргуні.
— Правда! Завтра збір! — сказав він. — Наш загін зустрічає сонце на ставку.
— Я весь час думала про цей збір, — говорила Аргунь. — Ти тільки уяви собі, яка це буде краса! Ми зараз оголосимо про збір своєму загонові!
Вони стояли, взявшись за руки, і дивилися один на одного блискучими від радості очима.
Гриць, який випадково проходив повз них, спинився і, глузуючи, спитав:
— Чого ви витріщилися один на одного, як телята?
— А ти задавака, — відказав Панько. — Завтра ти побачиш, які ми телята!
— Побачиш, які ми телята! — зашарівшись, в тон Панькові промовила і Аргунь.
До них підійшов Кваша.
— Миколо! — схвильовано вигукнув Панько. — Завтра ми хочемо зібрати наш загін до схід сонця! Прийдеш на греблю до схід сонця?
— Та як би я не прийшов? — здивувався Микола і за своєю звичкою, захлинаючись, почав мріяти вголос. — Спочатку ми скупаємося, потім почнемо робити човни. Правда ж, зробимо човен!? Кожному загонові — човен! Цілий флот! Потім — змагання на човнах! Або ні, спочатку позмагаємось у плавбі так, а потім — на човнах! Цікаво ж? Правда?
— А знаєш, що ми завтра спочатку зробимо?
— Що? — зацікавився Микола,
— Ми привітаємо сонце! Ти знаєш, що нема нічого кращого, як та хвилина ранку, коли сходить сонце? — повторив він слова Аркадія Івановича. — І ми всі разом гукнемо: «Здрастуй, сонце!»
— Здрастуй, сонце? — не розуміючи, сам до себе тихо повторив Микола, потім очі йому заблищали, і він захоплено вигукнув — Здрастуй, сонце! Так! Здрастуй, сонце! Це здорово!
— А сонце кине нам у відповідь ласкавий, ласкавий промінь, — мрійно промовила Аргунь.
І саме в цю мить сонце вийшло з-за хмар і відбилося тисячами блискіток у шкільному ставку.