Мiтинг вiдбувавсь саме бiля брили, саме хтось проголошував урочистi слова, коли зовсiм несподiвано, знизу десь, мов з-пiд землi, вихопився табун юних вершникiв i з тупотом, з курявою помчався по пригорку на скаженiй швидкостi пролiтаючи перед святковим натовпом. Нiхто не мiг втямити, звiдки взялися цi вершники-школярчата: чи з-пiд землi, чи з отого ставка разом з кiньми випiрнули, чи десь отам за вiттям верб чигали моменту… Одну лише мить тривав їхнiй блискавичний, прямо-таки ракетний полiт: припавши до грив, без сiдел, без стремен, зухвальчуки степовi зблиском усмiшок, тупотом, летом мовби вiтали його, свого земляка. Сама радiсть життя, сама юнь народна, пролiтаючи, салютувала авторовi невмирущої книги.
Промайнули – й не стало, розтанули за горбом. Знов тiльки свiтле крайнебо одкривається очам, всi погляди зверненi туди, i раптом хтось каже, задивлений в далеч:
– Дивiться, їх видно, тi його вежi!..
Був це такий день чи година така, що й справдi довкруг степiв, по обрiях, нiби з розлитого сяйва виразно проступали вони, з самого серпневого неба збудованi, блакитнi вежi Яновського.
Серед тих хто творив нашу радянську художню класику, серед майстрiв, достойних вдячностi i захоплення, називаємо сьогоднi iм'я Юрiя Яновського. При однiй лише згадцi цього iменi постає перед очима свiт спекотний i шалений, бачиться степ в переблискуваннi шабель, охоплений курявою битви. Для мене романи Яновського про громадянську вiйну – це величнi поеми у прозi, вони свiтяться сонцем, їхнi високi вiтрила гудуть пружною силою степових вiтрiв. I якщо вже про когось з митцiв можна сказати, що вiн володiв спiвучими фарбами, то це передусiм про автора «Вершникiв».
У своїй пристраснiй творчостi, в найсуттєвiших її виявах Юрiй Яновський постає натхненним художником революцiї, спiвцем тiєї нової людини, яка в борнi за свої одвiчнi права i свободу червоним вершником вилiтала на буремнi простори XX столiття, щоб – навiть цiною власного життя – утвердити себе, вiдкрити брами в майбутнє. I як тi безстрашнi вершники, що переможно стали на воротах Криму, як тi натхненно оспiванi Яновським степовi атланти, що могутнiми силуетами височать уже мовби пiд небом вiчностi, так i образ їхнього творця, вiддалившись у той легендарний час, виникає перед нами уже в ореолi небуденностi, без накипу щодення, виникає в сивiй мудростi лiт, з усмiхненим, проникливим поглядом ворожбитачарiвника, що знається на чарах слова, на його потаємнiй силi.
З самої юностi приваблювали Яновського натури могутнi, цiлiснi. Вiн шукав для свого пензля образи людей мужнiх, духовно багатих, тих, в кому щедро виявляла себе народна завзятiсть, кмiтливiсть, лицарська вiрнiсть i вiдданiсть справi. I таких героїв, живих прототипiв для своїх творiв митець вiдшукав серед червоних витязiв революцiї, образи яких надали вражаючої iдейно-художньої енергiї його «Вершникам», цьому дивовижному, до краю стислому творовi, що принiс свiтову славу його автору.
Художня спадщина Яновського надзвичайно рiзноманiтна. Початок творчого шляху позначений виданням збiрки оповiдань «Мамутовi бивнi» (1925) i «Кров землi» (1927). В цих оповiданнях, де йдеться про громадянську вiйну, ще чимало «романтичного полину» (вираз самого автора), проте в смiливих, яскравих мазках уже вгадується майбутнiй художник-новатор.
Почавши з оповiдань, Яновський потiм упродовж усього свого життя збереже вiрнiсть цьому жанровi, збагатить українську новелiстику оригiнальними, блискучими творами, якi, попри свою лаконiчнiсть, багато мiстять у собi. Нагадаємо принагiдне, що в 1949 роцi Юрiй Iванович Яновський був удостоєний Державної премiї СРСР саме за твори короткого жанру – збiрку «Київськi оповiдання».
Вiдомий у нас Яновський також як драматург. У днi, коли письменник помирав, на сценi Київського росiйського драматичного театру iменi Лесi Українки з великим успiхом йшла його п'єса «Дочка прокурора», присвячена проблемам виховання молодi. А ще ранiше сцени багатьох театрiв країни обiйшла «Дума про Британку», героїчна трагедiя про одну з тих легендарних селянських республiк, що – як, примiром, Баштанська республiка на пiвднi України – в денiкiнському тилу, в кiльцi бiлогвардiйського оточення, довгi мiсяцi вели самовiддану боротьбу за справу революцiї, за правду Ленiна.
Прозаїк, драматург нiколи не затлумив у Яновському поета – i в широкому, i в буквальному смислi: його раннi вiршi служили нiби заспiвом до його романiв, до його надзвичайно музикальної художньої прози.