Падає, падає листя.
Падає листя пожовкле тобі на заплющені вії. Ти відчуваєш в них поцілунки своєї Мавки — Іріс, що висмоктують з Тебе кров краплю за краплею, що відбирають у Тебе всі життьові соки, що лишають Тобі лише забуття і тихий лоскіт.
Розплющив очі, а перед Тобою стояла Іна з золотою короною волосся й оберемком запашного осіннього листя. І зразу заплющив.
Чому ніколи… Ні одного погляду… Не поділилися зі мною тугою свого життя, щоб могла я понести її разом з вами і стати близькою, — лащилась Іна.
Я пишу поему, де королівна, властителька жовтого палацу, покохала мене і жовті вбрання. Чом не одяглися ви в жовте?
— Мій несподіваний, — рожево сміялася Іна, — ваш смак мінливий, як хвилі. Я кохаю вас і без цього, а поеми мені краще не читайте.
Вона схилилась над Тобою і гладила Твою руку:
— Розворушіться! Такого пекельного убийчого настрою не можна знести. Сьогодні до нас прибудуть червоні, сьогодні буде Яся, сьогодні ви мусите поговорити з нею, вона ненавидить вас, і це неможливо. Я хочу, щоб ви додержували нашу інтимну угоду і в дрібницях. Правда, ви це зробите? Правда ж? Ви так рідко буваєте у нас на дачі, ми так рідко бачимо одне одного, ствердіть — правда?
Ти не розплющував очей, а Іна метушилася й непомітно для Тебе поцілувала край Твого вбрання, добачивши, як Ти несвідомо повів потакуюче головою на її домагання.
— Мені однаково, тільки навіщо ви так багато балакаєте?…
Коли ми переконаємося, що кохаємо одне одного, то ми станемо чоловіком і жінкою.
Сумно сурмили Тобі осінні голоси про минуле, а Іні — майбутнє.
Ти кохатимеш. Ти кохав… але зараз…
Коли пожовкне листя… Коли Твоя душа полине у тьмаву блакить небуття… Так, її, Панну Мавку-Іріс, опиту блакитним баговінням червоногубу мрію Ти не можеш забути.
— Так.
— Так, — ледве чутно торкались Тебе пожовклі осінні листки і стверджували.
Конав золотий присмерк, осінній і білий місяць тремтів між деревами в жадобі кохання. Тобі неприємно було слухати, як сопілка Іни промовляла виразно про весняні поцілунки й обійми. Коли пожовкне листя — немає весняної туги.
Ти змінив свою улюблену позу й пішов назустріч хвилюючій радості. Ти віддаси сьогоднішню блакитну ніч їй, віддаси насолоду самозабуттям в пітьмі маленької чужої кімнати.
На веранді мусив зупинитись й опустити долу погляд: назустріч наближалася Яся. Ти не почув, що прошепотіли її шарпкі підмальовані губи, Ти не помітив, як стреміли вони до злиття з Твоїми в шалених, бурхливих поцілунках, і стояв, аж поки вона зникла.
В рано освітленій просторій вітальні хтось великий ставно ходив з кутка в куток. Вперше за давній час Твій погляд зустрівся з чужим.
Чи ж із чужим?
Твій погляд зустрівся з променистокарим поглядом високого огрядного, трохи заповного мужчини літ під сорок з смуглявим обличчям, русявим волоссям й такою ж кучерявою бородою. Перехрестя ваших поглядів тривало надто довго і було надто глибоке. Після таких поглядів їх власники зразу розуміють більше, ніж треба. Ти не думав про те, що він відчував, але сам відчував, як шумувала в Тобі кров.
— Мене звуть Чоловіком, присядьмо, юначе, познайомимось.
Ти сидів біля Чоловіка на канапі, а його рука важко лежала на
Твоїй. У нього був вітровий голос з тембром:
— Кажете, нудно? Коли розгубили життьові цінності, нічого не залишається більше, як лише нудьгувати й жити на прибутки від чужих капіталів. Мені вас дуже шкода, бо ви мені подобалися, і я хочу примусити вас переконатися ві мні.
Чоловік дивився на Тебе пронизуватим, карим поглядом, а Ти все дужче відчував незнане, свіже шумування крові в собі.
Коли пожовкне листя, а блакитна ніч вступить в свої права… Ти віддавав їй найкращі хвилини свого існування. В маленькій чужій кімнаті Панна вперше примушена була боротися за Тебе, боротися з мужчиною.
Вона прийшла, як і звичайно: зі сніжно-білим розпущеним волоссям, зі смарагдовими жадібними поглядами і губами-жаринами, зложеними для всепроймаючих поцілунків, вся безсоромна і вогненно-гола. Ти відчув тоді, що згасла в Тобі вічно нова згага пестощів, що залишились вони чимсь старим, заялозеним, а заступило їх щось нове, щемляче, перед чим у знесиллі згиналися коліна й тремтіло серце. У весь зріст поруч з Мавкою став Чоловік з засмаглими зарослими грудьми і мужнім станом. Він своїм тембровим голосом кликав кудись і обіцяв життя. Вся — гріх, кинулась Тобі в обійми Мавка-Мрія з погрозою залоскотати до смерті. А Ти, як і весною, віддався млявий і не відповідав. Не спліталися, як раніше, Твої руки з її гарячими руками, не зливалися Твої губи з її губами-жаринами.
Блакитне місячне проміння невмолимо освітлювало її прозаїчне жіноче єство, і казкова мрія розпливалася і щезала разом з димом Твоєї цигарки, що нервово ряд-у-ряд її палив.
Щоночі з'являлася вона, як і звичайно, щоночі лащилася і щезала разом з цигарковим димом, аж поки не стирався образ мужнього Чоловіка, що кликав, аж поки не згас блакитний місячний серп і перестало падать осіннє, пожовкле листя.
Коли пожовкне листя, і Твоя душа полине в блакитну безвість, Ти тужиш за царівною Мавкою-Іріс і пригадуєш перемінні її перемоги над Тобою і над Чоловіком. Коли пожовкне листя…
В САДУ КОЛО ХАТИ
Потім мені довелося з Іною.
(Садок коло хати почорнів, і безсиле сонячне тепло не могло змінити його похмурого вигляду).
Про Тебе:
— Навіщо ви його перетягли в роботу червоних?
Вона задоволено-здивовано вся повернулася:
— Перетягли? Адже ж він не належав ні до якої сторони, і перетягати його не було чого. Та це і не я зробила, — сумно додала вона після довгої задуми. — Після зустрічі з Чоловіком він завжди був з червоними, і майже щоразу приходив на наші збори, за винятком хіба останніх часів.
— Чоловік?
— Ви його не знаєте. Це мій дядько, лісничий по прізвиську «Чоловік», будучий демагог. Зараз він ховається в льохах. Здається, його піймають.
Іна говорила уривчасто, і в її словах про Чоловіка відчувалася захована злість.
Я зітхнув якнайглибше:
— Привчає себе. Це страшна зброя.
Перед погрозою її не один зраджує. Це не те, що було в старі часи. Тепер дуже вподобали льохи… Згадаєш про цю, може, неминучу долю і затремтиш. Так хочеш жити, вхопити від життя найбільше… Ви знаєте, як щемить боляче, коли мов перед смертю перегортаєш сторінки свого життя і не знаходиш всього, що мусить бути — не знаходиш особистого життя. Коли б не фанатична віра в неминучу, за стільки років виборену перемогу червоного всесвіту… І хоч не нам про це говорити, все ж хочеться. Хочеться тої ніжності, якої давно не знав, яка цінна. Ви не подумайте, що я говорю про себе з вами. Але він. Його втягнуто в роботу, треба передбачати й наслідки. Він такий особливий…
Іна пригорнула мою голову до своїх грудей і гладила по чолу вгору.
— Що за настрій? Не треба.
Я привернув своє обличчя до її обличчя, і ніжний, короткий, як блискавка, поцілунок опломенив наші уста.
Ми, солодко розмовляючи, близькі, покинули вечірній садок коло хати і в маленькій кімнатці з тьмаво-зеленуватим освітленням спали і не спали. Потім ствердили свою віру в нашу перемогу.
— Я його дуже люблю, — говорила про Тебе Іна вранці, прогулюючись зі мною в туманному садку коло хати і кутаючись у велику хустку. — Він такий безпорадний і вишуканий, не ворожий. В нього всі закохані, і мені це так приємно.
Заласкана мною Іна забула про ваші взаємовідносини. Забула про те, що Ти ні разу не поцілував її, забула, що вона ні разу не цілувала Тебе, забула про те, як не раз, необачно заснувши у неї на ліжку, вранці Ти ніжно заявляв, що не наспів ще час здійснення інтимної угоди юнацьких ваших літ.
Люба, вона щиросердно забула про все це, а на розстанні я палко її цілував.
Затим в садку коло хати відбувалася трагедія. Сивий холодний туман окутав блакитну душу Іни міцними тенетами. Обнявши вогкий чорний стовбур мужнього дуба, вона ридала злими слізьми, що мов краплинки роси серебрилися на її віях. Самотниками проходили повз її очі численні ряди червоних борців, що були жахом старого світу. Вона мусить всіх їх полегчити, підтримати на страшній путі, вона… А вона ж просто дівчина, яка нічого не вміє, не вміє навіть ненавидіти так, як це вважає потрібним. Вона лише ридає з ненависті.