Вона відвернулася від неприятельського дзеркала і виглянула крізь вікно. Непривабливість побаченого вразила її як удар: перекошений паркан, на сусідньому подвір’ї — напівзруйнований старий пересувний магазин, обклеєний ядуче кольоровими рекламними плакатами, трохи далі — брудна залізнична станція, де навіть у такий ранній час тинялися якісь страхолюдні волоцюги. Під зливою це виглядало ще гірше, ніж зазвичай, особливо ж та ненависна реклама: «Зберігайте вигляд дівчинки-школярки». Валансі ЗБЕРЕГЛА вигляд дівчинки-школярки[5]. Це було жахливо. Ніде ні проблиску краси, — «як у моєму житті», — сумно подумала Валансі. Її приступ розпачу минув і вона покірно, як завжди, змирилася з дійсністю. Вона належала до тих, кого життя завжди оминає — і цьому факту не було альтернативи.
У такому настрої Валансі зійшла до сніданку.
РОЗДІЛ III
Сніданок завжди був однаковим. Вівсяна каша, якої Валансі терпіти не могла, підсмажена скибка хліба та чай з ложечкою мармеладу. Місіс Фредерік вважала дві ложечки надмірністю, але для Валансі це було байдуже — мармелад вона теж ненавиділа. Холодна і похмура вітальня була ще холоднішою і похмурішою, ніж зазвичай, дощ стікав по шибках, покійні Стірлінги у широких, ширших за портрети золочених рамах, сердито споглядали зі стін. І все ж кузина Стіклс повіншувала Валансі й побажала їй «ще багато таких днів».
— Сядь рівніше, Досс, — ото й усе, що сказала мати.
Валансі сіла рівніше. Вони з матір’ю та кузиною Стіклс порозмовляли про те, що й завжди. Валансі ніколи не задумувалася, що сталося б, якби вони почали розмовляти про щось інше. Знала й так. Тому ніколи цього не робила.
Місіс Фредерік була ображена на Провидіння, яке зіслало дощ у той день, коли їй хотілося піти на пікнік. Тому з’їла сніданок у похмурому мовчанні, за яке Валансі була їй щиро вдячна. Але Крістін Стіклс пискливо скаржилася геть на все — на погоду, на те, що в коморі капає, на ціну вівсянки та масла, — Валансі одразу ж відчула, що надто щедро намастила хліб маслом, — а ще на епідемію свинки у Дірвуді.
— Досс обов’язково цього набереться, — пророкувала вона.
— Досс не повинна ходити туди, де можна набратися свинки, — коротко відповіла місіс Фредерік.
У Валансі ніколи не було ні свинки, ні кашлюку, ні вітрянки, ні кору, і взагалі нічого, чого можна було набратися. Нічого, окрім жахливих застуд щозими. Застуди Досс перейшли в легенди і були чимось типу сімейної традиції. Не було, здається, сили, яка перешкодила б їй застуджуватись. Місіс Фредерік і кузина Стіклс боролися як герої. Якоїсь зими вони від листопада до червня тримали Валансі у теплій вітальні, навіть до церкви її не випускали, а вона раз за разом застуджувалася, під завісу, у червні, перехворівши ще й бронхітом.
— У МОЇЙ родині нічого такого не було, — заявила місіс Фредерік, натякаючи, що застуди є традицією Стірлінгів.
— Стірлінги рідко застуджуються, — ображено відповіла кузина Стіклс. Вона була уродженою Стірлінг.
— Я вважаю, — промовила місіс Фредерік, — що, як хтось твердо вирішить не піддаватися застуді, то й не піддасться.
От у чому корінь усіх бід. Сама Валансі й завинила!
Але цього ранку найбільше докучало Валансі те, що її постійно називали Досс. Вона двадцять дев’ять років терпіла цю кличку, та раптом відчула, що більше не витерпить. Повне її ім’я було Валансі Джейн. Звучало жахливо, але їй подобався екзотично-химерний присмак Валансі. Завжди вона дивувалася, як це Стірлінги дозволили так її охрестити. Їй розповіли, що це ім’я вибрав для неї дід по матері, старий Амос Вонсбарра. Батько додав до нього Джейн, щоб трохи його уцивілізувати, а решта рідні вийшла зі скрути, причепивши їй прізвисько Досс. Лише чужі люди називали її Валансі.
— Мамо, — боязко сказала вона, — ти не могла б відтепер називати мене Валансі? Досс — це щось таке… я його не люблю.
Місіс Фредерік вкрай здивовано глипнула на доньку. Вона носила окуляри з дуже сильними лінзами, що робило її погляд вельми неприємним.
5
Приклад дуже частої в тексті повісті гри слів, в даному випадку зв’язаний із двозначністю слова «complexion». Реклама пропонує зберігати «шкіру обличчя» як у дівчинки-школярки, героїня іронічно застосовує слово до своєї не надто жіночної фігури.