— Я повірила, — тихо сказала вона. — Не пішла до іншого лікаря. Я, — це довго пояснювати, але я вірила, що скоро помру.
Доктор Трент зупинився перед нею.
— Ніколи собі цього не пробачу. Який рік ви мусили пережити! Але ж ви не виглядаєте — нічого не розумію!
— Це неістотно, — глухо сказала Валансі. — То з моїм серцем нічого не було?
— Ну, — нічого серйозного. Ви мали так звану псевдостенокардію. Вона ніколи не буває смертельною. Повністю проходить при належному лікуванні. Інколи навіть сама, — після радісного потрясіння. Дуже вам дошкуляла хвороба?
— З березня зовсім ні, — відповіла Валансі. Вона згадала те дивовижне почуття воскресіння, коли повернувся Барні, врятувавшись від бурі. Це «радісне потрясіння» вилікувало її?
— Тоді, швидше за все, ви одужали. Я надіслав вам рекомендації у тому листі, який ви мали одержати. І, звісно, требо було звернутися до іншого доктора. Дитинко, чому ви так не зробили?
— Я не хотіла, щоб хтось довідався.
— Ідіотка, — прямо сказав доктор Трент. — Не можу збагнути такої дурості. Та ще бідна старенька міс Стерлінг. Вона, очевидячки, отримала вашого листа, де було написано, що нема нічого серйозного. Ну що ж, для неї це нічого не змінило. Безнадійний випадок. Щось робити чи нічого не робити — жодної різниці. Я навіть здивувався, що вона так довго прожила, — два місяці. Вона була в мене того дня, незадовго до вас. Я не міг сказати їй правду. Думаєте, що я тупий бездушний стариган? Що ж, мої листи СПРАВДІ доволі грубуваті. Не вмію пом’якшувати правду. Але як треба пояснити жінці, та ще просто в вічі, що вона невдовзі помре, то я відразу стаю плаксивим боягузом. Я сказав їй, що хотів би дещо обдумати, що я не цілком певний, то нехай вона ще прийде завтра. Але ж от ваш лист, дивіться, — «Люба міс С-т-Е-р-л-і-н-г»
— Так, я це помітила. Але думала, що це помилка. Я й не знала, що у Порт-Лоуренсі є якісь Стерлінги.
— Вона була одна. Самотня старенька душа. Тільки й мала, що дівчинку-служницю. Померла через два місяці після того, як була у мене. Померла уві сні. Моя помилка нічого для неї не змінила. Але ви! Не можу собі пробачити, що через мене ви пережили рік страждань. Видно, пора вже мені у відставку, раз роблю такі помилки — хоч скільки б я тоді думав, що мій син смертельно поранений. Чи ви колись мені простите?
Рік страждань! Валансі вимучено посміхнулася, подумавши, скільки щастя принесла їй помилка доктора Трента. Але зараз вона платила за нього, — о, так. Якщо відчувати душевний біль означає жити, то зараз вона жила з подвоєною силою.
Доктор Трент її оглянув, задав кілька питань, на які вона відповіла. Коли він сказав, що вона цілком здорова — як скрипочка, — і, ймовірно, доживе до сотні літ, встала і мовчки вийшла. Знала, що назовні дуже багато тяжких питань чекає, щоб їх обдумати. Доктор Трент подумав, що вона якась дивна. З її безнадійних очей і пригнобленого обличчя можна б подумати, що він виніс їй смертний вирок, а не пообіцяв довге життя.
Снайт? Снайт? За якого це дідька вона вийшла заміж? Він не чув про жодних Снайтів у Дірвуді. І така ж вона тоді була — пожовкла, блякла стара панна. Боже, але ж шлюб СПРАВДІ змінив її до невпізнання, — ким би не був той Снайт. Тут доктор Трент згадав. Це ж той пройдисвіт із «чагарника»! Що, Валансі Стірлінг вийшла ЗА НЬОГО? І родина їй дозволила? От і найімовірніша розгадка таємниці. Вийшла заміж зопалу, тим часом розкаялася і саме тому не тішилася, довідавшись про свої добрі перспективи. Одружена! Бог знає, хто він такий! Чи що він таке. Кримінальний пташок? Розтратник? Втікач від правосуддя? Мусить бути неабияким поганцем, коли вона чекає смерті наче визволення, бідна дівчина. Але чому жінки такі дурепи? Доктор Трент викинув Валансі з голови, хоча до кінця життя було йому соромно за переплутані тоді конверти.
РОЗДІЛ XXXVIII
Валансі поквапом йшла з міста. Вибирала відлюдні бічні вулички, Доріжку Закоханих. Не хотіла зустріти когось зі знайомих. Навіть і незнайомих. Ненависною була сама думка, щоб хтось її побачив. Її мозок був таким збентеженим, таким розшарпаним, таким скаламученим. Здавалося їй, що вона і виглядати мусить так само. Полегшено перевела подих, майже схлипнула, вийшовши на околицю і опинившись на дорозі до «чагарника». Тут не було особливого ризику, що вона когось зустріне. Автомобілі, які з хрипким вереском мчали їй назустріч, були заповнені приїжджими. В одному з них сиділа компанія молодих людей, вони пронеслися повз неї, гучно співаючи: