— Я ніколи більше не почую, як вітер уночі плаче над Міставіс, — подумала Валансі. Це завдало їй справжнього болю. Ніколи вона не думала, що ця дрібниця може виявитися настільки болісною, — у такий час.
РОЗДІЛ XL
Валансі хвильку постояла на ґанку цегляного будинку при вулиці В’язів. Відчувала, що мусить постукати, наче була тут чужою. Як вона невиразно помітила, її трояндовий кущ був обсипаний пуп’янками. Біля парадних дверей стояв фікус. Раптом її охопив жах, — жах перед існуванням, до якого вона поверталася. Потім відчинила двері й увійшла.
— Цікаво, чи блудний син справді почувався як удома, повернувшись? — подумала вона.
Місіс Фредерік і кузина Стіклс були у вітальні. А з ними — дядько Бенджамін. Вони без жодного видимого виразу глянули на Валансі, відразу зрозумівши, що щось не так. Це не та сама зухвала нахабна дівчина, що сміялася з них у цій самій кімнаті торік улітку Тепер це була жінка із сірим обличчям, з очима істоти, враженої смертельним ударом.
Валансі байдуже оглянула кімнату. Вона так сильно змінилася, — а тут майже нічого не змінилося. Ті ж картинки на стінах. Сирітка, що стояла навколішках у безконечній молитві біля ліжка, на якому лежало чорне кошеня, яке ніколи не виросте в дорослого кота. Сіра «гравюра на сталі» з Катр-Бра[61], на якій британські війська вічно стояли обличчям до ворогів. Малюнок олівцем, зроблений у хлоп’ячі роки батьком, якого вона не знала. Все це висіло на тих самих місцях. Зелений водоспад «Вічного Жида[62]» так само вивалювався зі старої гранітної каструлі на підвіконнику. Той самий штудерний[63] і ніколи не використовуваний глечик стояв у тому ж кутку полиці серванту. Сині й золочені вази, що належали до весільних подарунків матері, так само гордо прикрашали камінну полицю, обабіч порцелянового годинника з двома рожами і двома гілками, який ніколи не йшов. Стільці на тих самих місцях. Її мати і кузина Стіклс, так само незмінні, зустріли її кам’яно-неприязно.
Валансі мусила заговорити першою.
— Мамо, я повернулася додому, — стомлено сказала вона.
— Це я бачу. — Голос місіс Фредерік був вельми крижаним. Вона змирилася з втечею Валансі. Їй майже вдалося забути Валансі. Зуміла перевлаштувати і перебудувати своє життя так, наче й не мала невдячної і збунтованої доньки. Знову зайняла належне їй місце в товаристві, яке ігнорувало факт наявності тієї доньки, а якщо й жаліло місіс Фредерік, то лише тихенько й пошепки. Простіше кажучи, зараз місіс Фредерік зовсім не бажала, щоб Валансі поверталася, і взагалі не хотіла ні її бачити, ні чути про неї.
А тепер, звісно, Валансі вже тут. Судячи з її вигляду, зі шлейфом трагедії, ганьби і скандалу.
— Це я бачу, — сказала місіс Фредерік. — А можна запитати, чому?
— Тому, що — я — не помираю, — хрипло відповіла Валансі.
— Боже, спаси мене грішного! — озвався дядько Бенджамін. — А хто сказав, що ти помираєш?
— Я думаю, — злісно задзяволіла кузина Стіклс, яка теж не бажала повернення Валансі, — думаю, ти довідалася, що він має іншу жінку. Та ми то з самого початку знали!
— Ні, я б воліла, щоб мав, — сказала Валансі. Вона не відчувала особливого страждання, лише безмежну втому. Щоб ці пояснення вже скінчилися, а вона опиналася нагорі, у своїй старій потворній кімнаті — сама! Зовсім сама! Стукотіння бісеру на рукавах материної сукні об підлокітники плетеного крісла зводило її з розуму. Ніщо інше її не турбувало, але того нав’язливого тихого стукоту вона не могла витримати.
— Як я вже колись казала, мій дім завжди для тебе відкритий, — сказала місіс Фредерік, зберігаючи кам’яний вираз обличчя, — але я ніколи тобі не пробачу.
Валансі невесело засміялася.
— Не дуже б це мене обходило, якби я могла сама собі пробачити.
— Добре, добре, — озвався дядько Бенджамін, наче роздратовано. Хоча насправді він насолоджувався, відчуваючи, що Валансі знову в його владі. — Досить тих таємниць. Що сталося? Чого ти залишила того чолов’ягу? Ми не сумніваємося, що ти мала досить причин, але які саме?
Валансі почала говорити, як заведена. Розповіла всю історію просто і відверто.
— Рік тому доктор Трент сказав мені, що я хвора на стенокардію і недовго проживу. Я хотіла зазнати якогось — життя — перш ніж помру. Тому я й пішла. Тому вийшла за Барні. А тепер виявилося, що то все помилка. Моє серце здорове… Я житиму далі, — а Барні одружився зі мною лише з жалю. Тож я мусила повернути йому свободу.
61
Quatre Bras — містечко у Бельгії, де в 1815 роції відбулася битва між англо-голландськими та французькими військами.