Розділ 6. Битва з річкою
Марта дуже втомилася. Вона ледве переставляла ноги. Подолавши останню лінію дерев, дівчинка опинилася на березі. Каламутна вода з великою швидкістю мчала камінням.
— Як же ми потрапимо на той бік? — у розпачі застогнала Марта.
— Може, нам не обов’язково туди перебиратися? Досить збити пса зі сліду. Для цього треба пройти водою нижче за течією й десь сховатися.
— Спробуймо.
Дівчинка ввійшла в холодну воду по коліно. Розалінда заверещала зі страху.
— Тихіше, крихітко, не можна, щоб нас почули. — Марта заспокоювала собачку й пробиралася далі.
Раптом її нога зіскочила зі слизького каменя, й Марта опинилася по пояс у воді. Бурхливий потік підхопив дівчинку як пушинку й поніс униз за течією. Вона тільки й встигла підняти руки з Розаліндою над водою.
— Бланкі, допоможи! — закричала Марта.
Бланкі підлетів і схопив собачку. Він швидко переніс її на інший бік річки й повернувся до подруги. Та відчайдушно борсалася у воді. Бланкі спробував витягнути дівчинку з води, але його сил було недостатньо. У розпачі Бланкі закричав:
— Учитель! Допоможи!
Тієї самої секунди поруч з’явився білосніжний кіт із крилами, що виблискували всіма кольорами веселки. Щоправда, дівчинка не побачила його. Раптом на шляху Марти, ніби нізвідки, виникла велика колода. А кіт, посміхнувшись у пухнасті вуса, тихо розтанув у повітрі.
— Хапай хутчіш! — підказав Бланкі.
Дівчинка схопилася за стовбур. Течія потягнула її до протилежного берега. Незабаром їй удалося схопитися за коріння дерев у самого берега. Марта успішно вибралася з води й без сил упала на землю. Розалінда підбігла до дівчинки. Собачка тремтіла від холоду й тихенько скиглила.
— Швидше заховайтеся за деревами! — почула Марта над самісіньким вухом голос Бланкі.
Озирнувшись, вона побачила, що протилежним берегом біжить Волохань. Зібравши останні сили, Марта підскочила і, схопивши в оберемок Розалінду, у три стрибки здолала каменястий пляж. Опинившись під захистом густих кущів, дівчинка впала на траву. Розалінда причаїлася поруч. Бланкі стежив, щоб собачка не галасувала.
Волохань зі своїм злісним господарем пробігли повз. На щастя, вони не помітили ані дівчинку, ані Розалінду. Нарешті друзі опинилися в безпеці.
Однак пригоди ще не закінчилися. Адже Марті потрібно було повернутися додому.
Розділ 7. Новий ворог і новий друг
Тепер, коли небезпека була позаду, Марта відчула, як сильно зголодніла. Та й Розалінда не звикла обходитися без їжі так довго.
— Б-б-бланкі, т-ти м-м-ожеш з-знайти н-нам по-поїсти? — тремтячи від холоду в мокрому одязі, запитала дівчинка.
— Вибирайся на сонечко й погрійся. А я поки роззирнуся. Тут напевне можна знайти щось смачненьке. — Бланкі зник.
Марта лягла на теплі камені, щоб просушити одяг на сонечку. За деякий час на галявину повернулося щеня.
— Тут неподалік росте малина. А ще там є ліщина. Цікаво, чи сподобається це частування Розалінді?
Марта пішла за Бланкі до малинника. Розалінда бігла поруч. Побачивши кущі, густо всипані солодкою малиною, дівчинка підстрибнула з радості. Вона почала збирати і їсти ягоди.
— Ми з Розаліндою пошукаємо чогось і для неї, — сказав Бланкі й полетів.
Наївшись малини, Марта помітила неподалік ліщину. Дівчинка пішла було туди, але почула тріск гілок.
— Щось ти занадто голосно ходиш для чарівного цуценяти, — засміялася Марта й озирнулася.
Просто на неї з малинника вийшов великий ведмідь. Дівчинка завмерла. Подумки вона кликала на допомогу Бланкі, але вголос не наважилася вимовити ані звуку. Вона стала повільно задкувати, поки не вперлася спиною в дерево. Аж тут на галявину вилетів Бланкі.
— Що ж робити? — розгубилося щеня.
Раптом ведмідь став на задні лапи й пішов до Марти. Дівчинка заплющила очі. Несподівано вона почула ззаду гарчання звіра.
«Невже ще один ведмідь?» — подумала налякана Марта.
Гарчання наближалося. І ось уже дівчинка відчула на своєму плечі гаряче дихання. Вона не втрималася й розплющила очі. З-поза дерев назустріч ведмедю йшов величезний пес. Його зуби були вишкірені, а з пащі лунало грізне гарчання.
Пес зупинився, затуливши собою дівчинку. Ведмідь голосно загарчав, клацнув зубами й… пішов. Просто повернувся й, опустившись на чотири лапи, почимчикував у кущі.
Марта голосно видихнула та всілася на землю. Пес повернувся до дівчинки й дружелюбно завиляв хвостом.
— Дякую, — прошепотіла Марта.
— Дякуємо! — заволав з радості Бланкі.