— Нема за що, — буркнув у відповідь пес. — Чого це ви до лісу припхалися? Навіщо ти дитину із собою притягнув?
— Це ми Розалінду від викрадача рятуємо. До речі, а де вона? — сполошився Бланкі.
— У кущах ховається. Злякалася ведмедя, — посміхнувся пес. — Гайда я вас із лісу виведу, а то раптом ще якесь лихо трапиться.
Пес підійшов до Марти й лизнув її в ніс. Дівчинка залилася щасливим сміхом та обійняла його. Зарившись обличчям у пухнасте хутро, Марта запитала:
— Як же тебе звати? Бланкі, ти можеш запитати його?
— Немає в мене імені, — сумно відповів пес. — І господаря немає. Сам я.
— У нього немає імені, — відповів дівчинці Бланкі.
— А можна я дам йому ім’я?
У відповідь величезний пес радісно загавкав і ще сильніше завиляв хвостом, підсунувши волохату голову ближче до дівчинки.
— Давай дружити! Тепер ти будеш Мишко! — засміялася Марта. — Он який ти кошлатий і величезний, та коричневий до того ж. Справжній ведмідь. Тобі подобається нове ім’я?
Пес радісно пискнув. Було так смішно чути це від такого величезного собаки, що Бланкі й Марта радісно розсміялися. Розалінда й Мишко теж сміялися, тільки по-собачому. Тепле відчуття огорнуло друзів.
Новий друг повів наших мандрівників на найближчу ферму. Дорогою Марта весь час трималася за м’яке хутро Мишка. Та й Розалінда намагалася бігти поблизу лап величезного доброго пса. Бланкі летів іззаду й милувався маленькою дружньою компанією.
Марта дуже втомилася й зголодніла, але відчувала себе щасливою. Нарешті вона і її друзі були в безпеці, подалі від злих крадіїв.
Розділ 8. Викрадач повертається
— Шкода, що я не розумію собачої мови. Бланкі, а ти можеш запитати Мишка, як він опинився в лісі? Він такий гарний. Крім того, породистий. Це ж ньюфаундленд.
Феріґард загавкав, передаючи питання дівчинки Мишкові. Але той усе зрозумів, адже собаки дуже розумні. Марта сподобалася псу, тому він вирішив розповісти свою сумну історію. Бланкі слухав і передавав усе дівчинці.
— Два місяці від народження я прожив у великому будинку з мамою, татом і нашими господарями. У мене були два братики й сестра. До нас приходило багато людей, які хотіли купити цуценя. Серед цих людей виявився один лиходій, — згадавши про ту людину, ласкавий Мишко спохмурнів і навіть загарчав. — Він украв мене з дому. Я більше ніколи не бачив свою родину.
Переказуючи цю частину історії, Бланкі мало не плакав. Йому було дуже шкода всіх цуценят, які втрачали свої сім’ї.
— Цей злодій сховав мене в мішок і привіз у свій страшний будинок. Він тримав мене в клітці. Годував сирим м’ясом. А ще він хотів виховати з мене злого пса-охоронця. Злодій бив мене ціпком і наказував кусатися.
— Який жорстокий! — скрикнув Бланкі.
— Мені вдалося втекти від нього. Щоправда, для цього мені довелося його вкусити, — зніяковів Мишко.
— Я б такого лиходія, здається, теж покусав би! — знову обурився Бланкі.
— Відтоді я живу в лісі.
Марта зупинилася й обняла Мишка. Дівчинка зарилася собаці в шию, ховаючи сльози в густому темному хутрі. А потім Марта подивилася Мишкові прямо в очі й запитала:
— Мишко, ти хотів би піти зі мною? Стати моїм другом і жити в моєму домі? Я знаю, ти не довіряєш людям. Але я не ображу тебе. Я буду про тебе піклуватися…
Не потрібно було знати собачої мови, щоб зрозуміти, як зрадів пес такій пропозиції. Мишко поклав свою важку голову дівчинці на плече.
Бланкі злетів у самісіньке небо зі щастя й кілька разів перевернувся в повітрі.
Друзі вирушили далі й вийшли до річки. Тепер вони простували берегом і весело базікали. Навіть маленька Розалінда хихотіла від задоволення.
Раптом шлях друзям перегородив чорний пес. Він загрозливо шкірився. За ним ішов його господар — ним виявився викрадач Розалінди.
Марта з Бланкі скрикнули з несподіванки, а Розалінда сховалася за дівчинкою й заскиглила. З Мишком же відбувалося щось нечуване. Добру морду спотворила небувала злість. Шерсть на загривку піднялася, ікла вишкірилися. А з пащі вирвалося оглушливе гарчання. Навіть ведмідь не викликав у Мишка такої злості.
— Ах! — вигукнув Бланкі. — Це ж той самий злодій. Це він колись украв Мишка, так само, як тепер Розалінду!
Мишко стрибнув уперед і хитнув величезною головою. Доберман, як ганчір’яна лялька, полетів у річку. Викрадач же посірів зі страху й кинувся навтьоки. У два стрибки величезний коричневий пес наздогнав його й повалив на землю.
— Мишко, Мишуню, Мишулю, — прошепотіла Марта. — Не треба, не чіпай його. Ти ж такий добрий…