— Хочеш подивитися, де я живу? — запитав Марту Бланкі.
— Звичайно! — зраділа дівчинка.
Друзі підійшли до невеликої зеленої кулі.
— Ласкаво прошу! — запросив Бланкі дівчинку й злетів до кулі.
Тільки-но друзі наблизились до зеленого боку кулі, у ній утворився круглий прохід. Марта залізла в будиночок Бланкі. Щеня пішло за нею. Прохід відразу ж закрився.
Друзі опинилися в надзвичайно затишному просторі.
— У тебе зовсім немає меблів: ані ліжечка, ані стільчика… Але мені здається, що тут це не потрібно. Тут так спокійно й радісно, — вигукнула Марта, оглядаючи зелену кулю ізсередини.
— Це все магія феріґардів. Ми приходимо додому, коли нам потрібно відновити сили.
— Ой! Я подумала, що цей будиночок схожий на мамин животик.
— Так, він теж круглий і в ньому дуже затишно, — засміявся Бланкі. — Відпочиньмо тут разом.
Друзі вляглися на м’якій підлозі кулі, та Марта швидко заснула.
Марта міцно проспала всю ніч, а вранці Мишко розбудив її, щоб разом піти на прогулянку. Дівчинка й не помітила, як опинилася у своєму ліжечку.
— Дякую, Бланкі, — прошепотіла дівчинка, дивлячись у безхмарне блакитне небо.
Більше вони ніколи не зустрічалися, але Марта завжди пам’ятала, що в скрутну хвилину на допомогу обов’язково прийде чарівний захисник.
Розділ 11. Призначення
На краю білої хмари сиділо щеня. Воно сумно зітхало й бовтало лапками, а його м’яку білу шерсть роздував вітерець. Поруч сидів величезний білосніжний кіт з райдужними крилами й ласкаво дивився на малюка Бланкі.
— Учитель, моє покарання завершилося. Що ж я тепер буду робити? Знову няньчитися з грубіяном Барком?
— А чого б тобі самому хотілося?
— Я так хочу бути звичайним щеням, — тоскно пробурмотів Бланкі. — Так чудово, коли тебе люблять, обіймають, граються з тобою… А коли ти феріґард, часто-густо тебе навіть ніхто не бачить! І ніхто тебе не любить. Бо ніхто не знає, що ти є…
— Хіба так важливо, щоб хтось знав про тебе? Достатньо, що ти любиш і допомагаєш своїм підопічним. Якщо ти звичайне щеня, то можеш зігріти теплом своєї любові тільки одного-двох людей. А коли ти захисник… Ти можеш дарувати любов вічно! Ти в змозі допомогти багатьом. Хіба це не варто того?
Бланкі замислився, і раптом його мордочка засяяла зі щастя.
— То це і є моє призначення? Допомагати іншим, зігріваючи їхні серця любов’ю?
— Ось я своє призначення, здається, щойно виконав, — засміявся білий кіт і розтанув у повітрі.
А Бланкі, сповнений почуття щастя, злетів у самісіньке небо. Щеня перевернулося між хмар і саме не помітило, що його крила збільшилися й засвітилися всіма кольорами веселки, як крила дорослих феріґардів. Він нарешті зрозумів, що бути чарівним захисником по-справжньому чудово.
Бланкі замислився, кому б першому він хотів допомогти. І раптом згадав, що десь далеко залишився один дуже нещасний пес — Волохань. Адже цей собака колись теж був маленьким веселим щеням, добрим і лагідним. А та погана людина викрала малюка з його будинку й змусила стати злим.
Бланкі було дуже шкода Волоханя, він вирішив відвідати пса й перевірити, чи можна зробити для нього щось гарне. Адже всім відомо, що добрі вчинки можуть зігріти навіть найзліше серце.
Бланкі розчинився в повітрі й відразу ж опинився поруч із будкою Волоханя. Про всяк випадок щеня вирішило поки залишитися невидимим для злого пса.
Волохань міцно спав, і йому снився тужливий сон, ніби він сидить на ланцюзі й голосно виє.
Бланкі зрозумів: пес уже давно не пам’ятав, що таке любов і радість. Щеня раптом здогадалося, чим може допомогти Волоханю. Бланкі навіяв доберманові добрий сон, у якому Волохань знову став грайливим і лагідним щеням Волошкою. Цей маленький веселий песик грався на сонячній галявині з хлопчиком. Катався в траві й ганявся за м’ячиком. Уві сні Волошка був по-справжньому щасливим!
Наступного ранку злісний господар Волоханя вийшов у двір, щоб нагодувати пса.
— Гей, Волоханю! Ти де? — здивувався лиходій, коли собака не визирнув з будки.
У будці дзвякнув ланцюг, і з темряви з’явилося… щеня добермана, яке було таким маленьким, що просто вислизнуло з величезного нашийника. Переляканий господар вирішив, що з’їхав з глузду. Він кинув на землю миску із собачою їжею й пустився навтьоки.
А песик ніяк не міг зрозуміти, що з ним сталося. А головне, що йому тепер робити. Він заскавучав і розгублено заозирався навкруги.