Луїджі Піранделло
Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль
Оповідання
О. Пахльовська. Луїджі Піранделло, літописець драми XX століття[1]
Піранделло народився в центрі Хаосу.
В тому Хаосі були тільки небо й каміння та ще — сухий срібний шелест могутніх і старих сарацинських олив.
«Воістину я син Хаосу», — сказав про себе Піранделло.
Дарма що ця метафора має суто географічне походження: Хаосом по-давньогрецькому, а Кавузу по-сіцілійському називався старий ліс на околиці древнього сіцілійського міста Агрідженто. У літньому будиночку на галявині того лісу й народився 28 червня 1867 року Луїджі Піранделло.
Так, «син Хаосу» — це метафора. І все ж контрастний драматичний відблиск цієї метафори падає на все життя Піранделло.
Це один з найбільших письменників XX століття, чия творчість дала імпульс ряду потужних авангардистських течій. Без імені Піранделло-прозаїка і Піранделло-драматурга неможлива розмова про театр абсурду й філософію екзистенціалізму. Його творчість — безжальне дослідження форм глобальної кризи свідомості, яку переживає людина XX століття. Постійна потреба експерименту і боротьба з каноном, скептична недовіра до усталених норм і пошук незвіданих шляхів у мистецтві — це внутрішній естетичний імператив художника, яким визначається ламаний нервовий ритм його творчого буття. Перед нами — письменник епохи модернізму з усіма гострокутними гранями його суспільної поведінки та естетичних концепцій.
І водночас Піранделло — справжній класик-реаліст у тому давньому розумінні цього слова, яке психологічно означає для нас неперехідний вододіл між літературою XIX та літературою XX століття, — і вододіл, зрозуміло, не хронологічний, а духовний.
Піранделло і суб’єктивно, і об’єктивно належить двом століттям. Це грандіозна трагічна постать на зламі епох, яка сублімувала в собі етичні й естетичні потужності світобачення класичного реалізму та художню безстрашність XX століття, основним мистецьким законом якого став експеримент. Ці два полюси творчої еволюції письменника відкорегували один одного, створивши дивовижний трагедійний світ Піранделло — світ катастрофічних почуттів і зламаних доль, світ постійної втечі від себе, світ пошуку і втрати себе, світ великої віри, а ще більшої зневіри, — незглибимий і фатальний світ людської душі, яка повстає проти догм і фальші, проти всіх форм несвободи й насилля над собою, котра бунтує проти власної минущості, — знаючи, що прогрáє.
І знову повернемось до біографії, до поворотних її моментів, які значною мірою допомагають зрозуміти загадки творчості цього письменника.
Піранделло — сіцілієць, чиє генетичне коріння формувалось боротьбою за незалежність Італії, — рухом Рісорджіменто, перемогами та поразками гарібальдійців, героїчною етикою епохи народного бунту проти різнонаціональних завойовників, які шматували Італію. 60-і роки XIX століття — період, на який припало народження Піранделло, — завершували епоху Рісорджіменто. На Сіцілії один за одним спалахували повстання. Безпосередніми учасниками цих політичних штормів були близькі родичі Піранделло. Дід письменника по материній лінії Джованні Річчі Грамітто, відомий свого часу адвокат, помер вигнанцем на Мальті, висланий на острів за організацію сіцілійського повстання 1848 року проти Бурбонів, правителів Королівства Обох Сіцілій. Мати Піранделло — Катерина Річчі Грамітто — вишивала для повстанців триколірний республіканський прапор, а Стефано Піранделло — батько письменника — був гарібальдійським солдатом. Розповідають, що в одній з вирішальних битв Рісорджіменто — битві 1862 року при Аспромонте — він врятував життя Гарібальді, затуливши собою визволителя Італії.
Та коли Луїджі Піранделло підростав, ця героїка вже перейшла у вимір пам’яті. А реальністю були розмірені важкі ритми замкнутого і провінційного сіцілійського соціуму. Реальністю був застиглий час, повільна і древня історія, знерухоміла між розпеченими на сонці руїнами давньогрецьких храмів. Реальністю були сірчані копальні в Порто Емпедокле біля Агрідженто, власником яких став батько письменника, сподіваючись побачити в синові свого помічника і спадкоємця.
Душа Піранделло належала цьому дивному магнетичному світу Сіцілії з химерним характером острівного етносу, спіритуалістичним співіснуванням різних пластів історичного часу і різних культур, з космічною розімкненістю простору омитої трьома морями Трінакрії, як називали Сіцілію давні греки. Але він був спадкоємцем не сірчаних копалень, а золотоносних руд культурної пам’яті Сіцілії. Вона завжди поставатиме в його творах — трагічна й парадоксальна, провінційна і космічна, темна і геніальна, реальна й символічна. І по смерті він повернеться на свій Острів. Але напочатку крута траєкторія долі повела його за межі Сіцілії — до Риму.