Герой Піранделло — і не герой, а «тінь власної тіні». І так само життя стає імітацією життя, інерційною послідовністю нових обманів та ілюзій. Випадкове імператорське ім’я зустрінеться з непридуманим іменем Адріани, дочки старого Ансельмо, в домі якого сподівався знайти собі притулок Маттіа. Дівчина закохається — і загине. Загине, бо йому не вистачить душі на цю любов. Бо він пустка. Порожнеча. Він уже неживий. Він — маска. І він знає це, бо й сам каже про себе, що вже навіки викинутий із життя без жодної можливості повернутися в нього. От і стане йому духовної енергії лише на те, щоб сфальшувати друге своє самогубство і… повернутися назад у своє нудне провінційне містечко. А містечко живе, як і жило, і ані така ризикована втеча, ані карколомні метаморфози героя нічого не зрушили в цьому застиглому омертвілому світі. Хіба що дружина Маттіа, вважаючи себе вдовою, вдруге вийшла заміж. За іншого, має іншу сім'ю, — але це просто інша маска. От тільки місце Паскаля в бібліотеці залишилось незмінним — бо нікому воно не потрібне. Можна було й не виїжджати. Бо навіть перетворившись на власну тінь, Маттіа Паскаль не зміг втекти від себе: це тінь тікала від тіні, наздоганяючи сама себе і зливаючись із власною неіснуючою, беззмістовною і безтілесною суттю. І все, що залишилось героєві після його такої трудної, але марної втечі, — збагатити ту ж саму бібліотеку з тим же самим віковічним пилом на книгах та біганиною сірих мишей не чим, а власними ж мемуарами «двічі померлого»…
І хто ж у такому разі його «я»? Ніхто. «Я… блаженної пам’яті Маттіа Паскаль».
Отже, пошук свободи для сучасної людини неминуче обертається смертю. Ця людина приречена на несвободу. І смерть тут навіть не ціна свободи. Тут сама свобода — одинока й пустельно безбережна, як сама смерть… Живому доведеться примиритись із власним небуттям.
Від античності й до кінця XIX століття людина вимірювалася своєю здатністю кинути виклик часові й виклик самій собі. Поріг XX століття переступила вже лиш тінь особистості. Так, вона ще тікатиме, аби віднайти себе, повернути собі себе, свою вроджену споконвічну сутність. Але все марно. Марна втеча, та найголовніше — марні пошуки себе: так від «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаля» простягнеться нить до фільму Мікеланджело Антоніоні «Професія: репортер», песимістичного репортажу приреченої на невдачу втечі сучасної людини. Але навіть у Піранделло особистість вирушала в цей шлях, принаймні ще хоч прагнучи себе знайти.
В сучасній же культурі психологічний поштовх до втечі — не пошуки себе, а, навпаки, намагання втекти від необхідності себе шукати, адже результати цих пошуків не дають більше надій. Життя у пошуках втраченої свободи — не життя, бо свобода ця втрачена остаточно.
Надію Піранделло, хай ілюзорну, з безнадією сучасної культури пов’язує між собою трагічний скепсис і сумнів театру абсурду, в якому життя цілковито втратило смисл, і логіку, і потрібність. Надто швидко в передвоєнні десятиліття втратили сенс і універсум, і саме буття. Наступний крок людини XX століття виявився кроком у порожнечі — і це був «Чужий» Камю.
Відомий італійський поет і критик Руджеро Якоббі назвав роман Піранделло «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль» «зразковим романом сучасної тривоги». Однак тривога письменника — то була тривога не пасивної жертви доби. Піранделло — не продукт епохи. Він є одним з її творців і пророків, який з самого початку зрозумів, що основна драма нашої доби — це драма відчуження, крах всієї системи зв’язків людини з соціумом і соціуму — з космосом. Необхідність глибокого та безкомпромісного самоусвідомлення ця людина відчула як імперативну внутрішню етичну потребу, але разом з тим навіть розуміння цього є драмою, бо надто незглибимим і трагічним виявилось це самоусвідомлення саме тоді, коли життя підійшло до того краю, де ще незнані катастрофи дихають вогненною пусткою трагічних біблійних пророцтв…
Так, Хаосом був XX вік, — був, тому що історично, демографічно і духовно, як вважають деякі західні дослідники, наше століття вже закінчилось, вичерпало себе ще в кінці 1970-х. Так, XX вік був Хаосом. Але Піранделло не був жертвою Хаосу, — бо став його режисером. Він знав про це. Але висловився так стримано, сумно й непатетично: «Я прожив життя, — сказав він, — багате лише на духовну енергію та почуття, тільки задля того, щоб сказати людям кілька слів. Я почуваю себе просто людиною на землі…»[4]
Луїджі Піранделло — світової слави письменник, Луїджі Піранделло — академік, Луїджі Піранделло — Нобелівський лауреат — зробив в умовах фашистського режиму останню спробу залишитись «просто людиною на землі». Це означало останню втечу. Це означало — смерть.
4