Він заповів поховати себе тихо, без розголосу. Хай зустрінуть мовчанням мою смерть, написав він у заповіті. Хай не буде ні квітів, ні свічок. Найпростіший віз, як для бідних. Ніхто щоб не їхав за мною. Ні родичі, ні друзі. Катафалк, кінь, візник — і все. Спаліть моє тіло й розвійте його на вітрі — аби нічого не лишилось. Якщо ж це неможливо, то прах мій в урні відвезіть на Сіцілію і поховайте в землі під нетесаним каменем у селі Джірдженті, де я народився…
Це було повернення до себе. Істинне й остаточне.
Заповіт його виконали. Випадкові люди, що супроводили його прах, грали в карти на домовині.
Скульптор Маріно Мадзакураті знайшов камінь, великий нетесаний сіцілійський камінь, — такий, як просив Піранделло.
І поховали його там, де він народився, де — як писав Піранделло, — одної червневої ночі «я впав, ніби світлячок, під велику самотню пінію в селі сарацинських олив, що зависла на краю урвища з голубої глини над африканським морем…»
Африканське море шумить, як і шуміло. А стара пінія спалена суворим вітром сірокко й закіптюжена димом з фабрик Порто Емпедокле.
Поруч — будинок Піранделло, але туди не хочеться заходити, — там музей і там живуть нащадки. А з могили видно круговерть злитого воєдино моря і неба — блакитне провалля вічності.
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА
Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль
Роман
1. Засновок
З того, що в житті мені було відомо, я достеменно знав, мабуть, одне: мене звуть Маттіа Паскаль. І я цим зловживав. Прийде, скажімо, хтось із моїх друзів чи знайомих просити в мене поради або якихось настанов (певне, з глузду зсунувшись), а я стенаю плечима, мружуся й відповідаю:
— Мене звуть Маттіа Паскаль.
— Дякую, любий, це я знаю.
— І тобі цього не досить?
Коли по щирості, то не здавалося й мені, що цього досить. Але я тоді не міг збагнути, як потерпає той, хто не знає навіть такої дрібнички і не може при нагоді відповісти:
— Мене звуть Маттіа Паскаль.
Хтось, либонь, поспівчуває мені (це ж нічого не коштує), уявивши собі нестерпну печаль горопахи, який неждано-негадано відкриває, що… нема в нього ні батька, ні матері і взагалі сумнівно, чи й сам він жив чи не жив на світі. Ще з більшою охотою такий добродій стане обурюватись (а це задарма й поготів) розбещеністю звичаїв, вадами й жалюгідністю нашого часу, що прирікає безвинного бідака на жахливі муки.
Отож-бо слухайте.
Але мушу застерегти, що не про те йдеться. Я міг би подати родовідне дерево нашої сім’ї і довести, що знаю не лише своїх батька й матір, а й походження наших прапращурів, так само, як і їхні не завше похвальні вчинки в минулому.
То й що?
А от що: пригода, яка мені приключилася, така виняткова, така чудернацька, що я вирішив розповісти про неї.
Майже два роки поспіль прослужив я доглядачем книг, точніше, щуроловом, у бібліотеці, яку заповів нашому містечку такий собі монсиньйор Боккамацца перед своєю смертю в 1803 році.
Ясно як божий день, що його превелебність поганенько знав звички та вподобання своїх співгромадян, якщо він сподівався таким дарунком бодай поступово пробудити в їхніх душах любов до знань. І донині, запевняю вас, така любов не пробудилася, і я підкреслюю це, щоб похвалити моїх краян. І це ще не все: вони виявили так мало вдячності прелатові за його дар, що не подумали спорудити йому пам’ятника чи бодай погруддя, а книги пролежали багато років купою у великому вогкому складі. Потім їх звідти витягли (можете уявити, в якому стані) і перевезли до віддаленої церковці Санта Марія Ліберале. Бо в ній, не знаю чому, заборонялося відправляти службу божу. Тут книги без будь-яких інструкцій довірили, як бенефіцію або синекуру, одному висуванцю-неробі, щоб той за дві ліри на день гайнував у бібліотеці по кілька годин, дивлячись або й не дивлячись на книжки та вдихаючи запах цвілі й тліну.
Подібна доля судилася й мені. З першого ж дня я перейнявся такою зневагою до книг, друкованих і рукописних (приміром, до деяких інкунабул нашої книгозбірні), що довіку не взявся б за перо. Одначе моя історія, як я вже казав, справді химерна і навіть повчальна для допитливого читача, якщо він, здійснивши колишню мрію покійного монсиньйора Боккамацци, забреде до нашої бібліотеки, де зберігатиметься мій рукопис. До речі, йому видадуть цей манускрипт на прочитання не раніше, ніж через п’ятдесят років після моєї третьої, останньої і остаточної, смерті.