Нагла батькова смерть зруйнувала нас. Моя мати, неспроможна сама порядкувати спадком, мусила довіритись чоловікові, котрому батько зробив стільки добра, що його суспільне становище геть змінилось. Отож той чоловік мав би з самої лише вдячності до свого благодійника опікуватися його осиротілою родиною. Це не вимагало б від нього ніяких жертв, хіба що трохи чесності й старанності.
Свята жінка моя мати! Тиха й сором’язлива від природи, не знала вона ні життя, ні людей, була наївна й довірлива, мов дитина. Говорила гугняво і так само сміялася, хоча щоразу, ніби соромлячись свого сміху, стуляла губи. Дуже тендітна, вона після батькової смерті почала нездужати, але ніколи не нарікала на свої хворощі. Може, гадала, що їй треба було померти з горя, і дякувала богові за те, що він заради малолітніх дітей тримає її, таку хирну та немічну, на цьому світі.
До нас вона почувала майже хворобливу ніжність, трепетну й бентежну. Мати хотіла, щоб ми й на крок не відходили від неї, наче боялася втратити нас назавжди. Як траплялося котрому відлучитися бодай на хвильку, вона відразу непокоїлась і посилала служниць на розшуки.
Вона сліпо корилася чоловікові, а овдовівши, відчула себе пропащою в цьому світі. Тепер мати виходила з дому лише в неділю вранці — йшла до найближчої церкви на утреню в супроводі двох старих служниць, з котрими поводилася, як з близькими родичками.
У великому нашому будинку тільки три кімнати були відведені під помешкання, а в інших, які абияк доглядали слуги, ми з Робертіно пустували.
Спорохнявілі старовинні меблі й збляклі фіранки в цих кімнатах ширили затхлість, властиву старожитнім речам і подібну до подиху іншої доби. Я пригадую, що не раз уважно роззирався довкола, вражений і спантеличений німою нерухомістю цих предметів, які стільки літ простояли без руху, без життя.
Подеколи маму навідували родичі. Найчастіше приходила до нас батькова рідна сестра, гордовита стара панна з тхорячими очицями на смаглявому обличчі. Звали її Сколастикою. Вдачі була тітка Сколастика норовистої та сварливої, отож довго в нас не затримувалась, бо тільки-но зачне бесіду, як уже й розпалиться до нестями і вибіжить геть, ні з ким не попрощавшися. У дитинстві я дуже боявся її і прикипав до неї поглядом, коли тітка, мов знавісніла, тупала ногою по підлозі і кричала на маму:
— Чуєш? Під мостинами яма! То кріт! Кріт!
Тітка Сколастика натякала на нашого управителя Маланью, що потай копав яму в нас під ногами. Тітка Сколастика хотіла (я довідався про це пізніше), щоб мама неодмінно вдруге вийшла заміж. Як правило, зовицям такі думки голови не сушать, і вони подібних порад своїм овдовілим невісткам не дають. Але в тітки Сколастики було загострене почуття справедливості і, певне, через нього, а не від надмірної любові до нас, не могла вона байдуже спостерігати, як липкорукий чоловік обкрадає сім'ю її покійного брата. Бачачи цілковиту материну непрактичність і безпорадність, тітка не знаходила іншої ради, як знову віддати мою маму заміж. Вона й нареченого їй підшукала — доброчесного синьйора на ім’я Джероламо Поміно.
Синьйор Поміно був удівцем і сам виховував свого єдиного сина, котрий живе-поживає і досі. Його також звуть Джероламо, він мій найкращий друг, навіть більше ніж друг, як ви це зрозумієте згодом. Ще змалку він приходив до нас разом з батьком і доводив до розпачу мене і мого брата Берто. Батько його замолоду довго домагався руки тітки Сколастики, але та й чути не хотіла про нього, як, до речі, не хотіла і нікого іншого, і не тому, що від природи не здатна була кохати, а тому, як вона сама призналася, що навіть думка про можливу зраду коханого могла призвести її до злочину, до смертовбивства. Всі чоловіки, на її думку, були брехуни, облесники й шахраї. І Поміно також? Ні. Поміно не такий. Та занадто пізно вона в цьому впевнилася. За кожним чоловіком, який сватався до неї, а потім одружувався з іншою, водилися бодай маленькі грішки, чому Сколастика безтямно раділа. Поміно ж був чистий: сердегою потурала, як хотіла, його дружина.
Чому ж тоді Схоластика не збиралася вийти за нього заміж тепер? А тому, бачте, що він удівець! Він же належав іншій жінці, ану ж коли-не-коли та й згадає небіжку. А потім… Авжеж, це за п’ять миль видно, попри всю його сором’язливість, горопашний синьйор Поміно закоханий, безтямно закоханий, самі знаєте в кого!..
Ясна річ, моя мати не могла погодитись на це одруження. Воно здавалося їй справдешнім блюзнірством. До того ж і не вірила, що тітка Схоластика наполягає серйозно. Мати сміялася своїм неповторним сміхом з гнівних спалахів зовиці і ремствувань бідолашного Поміно, який був присутній майже при всіх тих суперечках і якого стара діва розхвалювала до небес. Скільки разів він вигукував, соваючись на стільці, як на ложі тортур: