Старий, спохмурнівши і не підводячи очей, чухав собі щоки.
— Я, дітоньки, домовився: їм буде сказано те, що й вам.
— А як хтось із них таки прийде?
Старий не відповідав. І його мовчання ясно показувало, що він не знає, як повестися, якщо прийде хтось із жінчиних родичів.
— Гаразд, тату, — кинув тоді Сару. — Йдіть собі з Богом. Ми вже самі розміркуємо, що до чого.
І повів очима батька, який пішов, посіпуючи себе за вухо.
А зайшовши до хати, Сару витяг із бесагів, підвішених на гвіздку, довжелезного ножа, з тих, що звуться колунами. Дістав з-під столу правúльний камінь, змочив лезо водою, сів на порозі й почав гострити ножа, затиснувши камінь між коліньми.
Перелякана дружина тричі його покликала і, не почувши відповіді, схопилася за голову й заголосила:
— Мати Божа, Сару, любий, що ж це ти надумав?
Сару скочив на ноги, наче хижий звір, і заніс ножа:
— Замовчи, Бога ради! Тільки писни — то з тебе й почну!
Дружина, щоб приглушити плач, затулила рот фартухом і принишкла в кутку. Сару знов заходився гострити ножа, на очах у дітей, що мовчки посідали довкола. На обійсті тітки Трези закукурікав півень, і йому відразу відповів сусідський, піднявши лапку й струшуючи гребінцем.
Один… Два… Три… Чотири!.. П’ять!.. Шість!.. Уже шість нав’ючених мулів під дашком у дворі навпроти. Онде вони: чітко вимальовуються в місячному світлі всі шестеро, один коло одного.
Стоячи на порозі свого дому, Сару лютував, лічачи їх і витягуючи шию, аби ліпше роздивитись поміж дерев.
Шість уже. І, може, ще буде.
Велика гулянка передбачається. Всі мачушині діти, їхні дружини й дітлахи, геть усі її родичі запрошені. Тільки їх обійшли, найближчих: братів та сестру молодої. Зараз, мабуть, вони бенкетують, потім почнуться танці.
Він взяв піджак і перекинув через руку, щоб прикрити нагостреного ножа.
Дружина й Нілуццу, старший хлопчик, тремтіли, нишком стежачи за ним з хати. Невдовзі він звелів дружині розкласти вогнище й закип’ятити воду у великому казані. Вона, ошелешена, все виконала, не тямлячи, що то він збирається робити з тим казаном окропу.
— Матір Божа, — зойкала вона, — хай би хто прийшов та остудив йому кров!
Надворі світив місяць, у повітрі лунали пронизливі співи цвіркунів, наче промінчиками штрикаючи ніч.
— Нілуццу, — покликав раптом батько. — Біжи до тітки Сідори, отут поряд, тоді — до твого дядька Луццу, і скажи, щоб ішли до нас, негайно: чоловіки, жінки, діти — всі хай ідуть до нас. Втямив? Гайда, мигцем!
Нілуццу, замість зрушити з місця, остовпіло вирячився на батька, прикриваючись рукою, наче від потиличника.
— Татуню, я боюся, татуню…
— Боїшся? Падлючий ти сину! — гарикнув батько, давши йому стусана. А тоді обернувся до дружини:
— І ти з ним іди! Та миттю сюди вертайтеся, разом з усіма!
Дружина наважилась іще раз запитати крізь сльози:
— Але що ж ти збираєшся робити, Сару, любий? Не мовчи, заради всього святого!
Сару приклав пальця до рота, потім величним порухом тієї ж руки дав знак виконувати наказ.
А тоді, крадучись поміж дерев, ховаючись од місячного світла, він рушив до обійстя навпроти. Так підкрався до останнього фінікового дерева, якраз на межі. Серце колотилося в грудях, а у скронях гупало молотом. Він підскочив, коли неподалік, під дашком, форкнув мул. У ніздрі вдарив теплий масний сморід гною, а у вуха — веселий гамір: крики, сміх, брязкіт тарілок у мачушиній хаті. Визирнув сторожко з-поміж гілок. На подвір’ї нікого не було, крім тих самих шести в’ючаків, а трохи далі, біля хатніх дверей, — велетенська льоха.
Вона вмостилась, поклавши рило на передні кінцівки, опустивши вуха і приплющивши очі, ніби розмірковувала про щось, насолоджуючись вечірньою прохолодою. Час від часу вона ніби зітхала, але то було вдоволене рохкання від повноти щастя.
Сару підкрався до неї тихцем, обережно простягнув руку їй до лоба і потроху став чухати. Свиня потяглась з насолодою і у відповідь скривила рило у «посмішці»: нарешті підставила шию.
Сару, тільки того й чекаючи, другою рукою встромив їй туди колуна, прохромивши й серце.
Повернувся він з непомірно важкою ношею майже водночас із дружиною й сином, яких супроводила вся вкрай перелякана рідня.
— Мовчіть, Бога ради! — звелів їм Сару, скидаючи зі полегкістю ношу, захеканий, весь у крові з голови до п’ят. — Буде тепер і нам свято, незгірш од їхнього! По чверть туші вам і дві чверті мені, бо таки заслужив! Та спершу зачекайте! Поможіть лишень оббілувати! Ти, Луццу, тримай отам! Ти, Сідоро, тягни на себе. А ти, Нілуццу, дістань з буфету таріль, отой великий, круглий! Печінку! Я хочу подарувати старій печінку! Мовчіть усі! Печінку — старій!