— Тобто… я хотів сказати… — поправив себе Лерна, ніяковіючи за таке безглузде запитання. — Мені треба порадитися з тобою.
— Чому саме зі мною?
— Та не знаю… я, бач, три дні тому, коли їхав з Рима, дав батькам надію…
— Ти в них одинак?
— Ага, а що?
— Я тобі співчуваю.
— А, знаю, через моїх рідних. Я дав їм надію, що мене пошлють на фронт не раніше як за місяць, і обіцяв перед тим неодмінно побачитися з ними в…
У нього вже крутилося на язиці «востаннє», але він затнувся. Саррі зрозумів, осміхнувся.
— Так і кажи: «востаннє»!
— Ну, що ти… Дасть Бог, не востаннє, тьху-тьху-тьху, аби не наврочити. Скажімо, попрощатися «ще раз» перед від’їздом.
— Гаразд. А далі?
— Стривай. Батько взяв з мене обіцянку, що я повідомлю заздалегідь, в разі мені відмовлять у відпустці, аби вони з мамою могли приїхати сюди й попрощатися зі мною. А виходить, що ми вирушаємо завтра о п’ятій вечора…
— Якщо вони встигнуть сьогодні на вечірній поїзд, — урвав його Саррі, то будуть тут завтра о сьомій ранку і зможуть провести з тобою весь день.
— Отже, ти так мені радиш? — спитав Маріно Лерна.
— Ні, що ти! — вигукнув Саррі не вагаючись. — Скажи, тобі пощастило виїхати без сліз?..
— Та де там! Мама плакала!
— І тобі цього замало? Ти хочеш іще раз побачити, як вона плаче? Повідом, що ми вирушаємо сьогодні увечері і заразом попрощайся! Так буде ліпше і для тебе, і для них.
Тоді, побачивши, що Лерна розгублений і вагається, докинув:
— Бувай. Піду скажу Ніні, що ми вирушаємо. Ото сміху буде. Вона ж мене кохає! А як здумає плакати, я її приб’ю.
Сказав, та й пішов.
Маріно Лерна подався на телеграф, так і не вирішивши, чи скористатися йому з поради Саррі. Там він знайшов товаришів, які посилали прощальні телеграми; Маріно зробив так само, але потім подумав, що то зрада по відношенню до бідолашних мами й тата, і відбив термінову телеграму, в якій попередив, що коли вони виїдуть того ж вечора десятигодинним поїздом, то приїдуть вчасно і встигнуть попрощатися з ним.
Мати Маріно Лерни була жінка сувора, патріархального складу, такі ще зустрічаються у провінції.
Пряма, кощава, хоча й не худа, з погруддям, піднятим у масивному корсеті, вона неспокійно водила туди-сюди гострими мишачими оченятами.
З нестямної любові до свого сина-одинака вона, аби не розлучатися з ним, коли він вступив до університету, покинула затишний старовинний сільський дім в Абруццах, пожертвувала своїм патріархальним життям і ось уже два роки як перебралася до столиці, де почувалася вкрай незатишно.
Наступного ранку вона прибула до Мачерати в такому стані, що син одразу пошкодував, що її викликав. Але мати протестувала. «Ні, ні», — повторювала вона, виходячи з вагона; потім обняла сина за шию і, не в змозі розчепити руки, ридала в нього на грудях:
— Не кажи так, Рінуччо… Не кажи так…
Батько тим часом з суворим виглядом поплескував його по плечі. Він-бо чоловік. Чоловіки не плачуть.
У Римі, перед самим від’їздом, він розмовляв з одним незнайомим чоловіком, у котрого син на фронті з першого дня війни, а вдома — ще двоє меншеньких. Так собі, звичайнісінька розмова, і більш нічого. Просто розмова між двома батьками.
І ніхто не плакав…
Однак відчайдушні зусилля будь-що стримати сльози (які так і наверталися на запалені очі) надавали цьому охайному, дрібної статури чоловікові, натужної, а тому трохи кумедної урочистості, і дивитися на нього було ще болючіше, ніж на материне нестримне голосіння. Батько був украй збуджений, весь час натякав на таємничу розмову з незнайомим синьйором, наче для того, щоб приховати свої почуття. І все це призвело до несподіваного наслідку: він ніби глянув збоку на самого себе, на своє погано приховане збудження під личиною спокою і мимоволі відчув біль, тугу перед глибоким і стриманим синовим стражданням, викликаним сльозами матері.
Як і передбачав Саррі, прощання перетворилося на марну, непотрібну муку для всіх.
Відвізши батьків до готелю, Маріно Лерна мусив щодуху мчати до казарми, звідки вернувся близько полудня. Ледь устиг поснідати в готельному номері, бо в матері очі попухли від сліз і вона не могла зійти в ресторан, та й взагалі ледь трималася на ногах, як знову довелося, прямо з-за столу, бігти до казарми по останні інструкції. Отож батько й мати побачили його знову лише за кілька хвилин до від’їзду.
Правда, батько спробував виголосити чудову промову перед матір’ю, коли вони залишились удвох, він говорив довго й розважливо, часто ковтаючи слину і проводячи по губах тремтливою рукою: їй нічого так плакати, бо хто ж сказав, що Рінуччо… боронь Боже… всяке трапляється… полк можуть відвести на другу лінію оборони, коли вже він, як кажуть, з першого дня на передовій… І, крім того, якби всі на фронті гинули, то всьому кінець!.. Скоріше — його поранять… легко поранять… наприклад, у руку… Бог поможе їхньому хлопчикові… Навіщо горя йому завдавати цим голосінням? Так… так… Рінуччо болісно дивитись на її невтішне ридання, він напевне засмутиться…