Так годі, вона має, теж має право дати волю сльозам, не ображаючи цим стареньку матір. Правда, та не заважала їй плакати, але чомусь сама перестала, бідолашна стара пані. А їй же так треба виплакатись!
Ніні намагалася стримати свої сльози, аби не заважати матері плакати. Але марно: що дужче вона стримувала сльози, то бурхливіше вони лились їй з очей. А ще як подумає про те, що їй і плакати зась! Нарешті, знемагаючи від жорстокої муки, ковтаючи сльози, вона простогнала:
— Бога ради… Бога ради… Я не можу нічого з собою вдіяти, синьйоро… Ці мої сльози… Я також маю право плакати… Ви горюєте за своїм сином… А я… Не за ним саме… за іншим, котрий вирушив разом із ним і вдарив мене за те, що я плакала… Ви плачете за одним… а я за всіма… Мені жаль усіх… і вашого сина… всіх… усіх…
І вона затулила обличчя руками, не витримавши суворого погляду матері, сповненого ревнивого осуду, що його всі матері відчувають до жінок її штибу.
Занадто підкосив матір від’їзд сина. І тепер їй потрібні були спокій і тиша, а «ця» не тільки дратувала її, а й ображала. Думка про те, що син іще цілі два дні не наражатиметься на небезпеку, дала їй благодійний перепочинок. І вона відчула, що може дозволити собі виявити жорстокість, і виявила її. На щастя, їхати від вокзалу до міста було недалеко. Тільки-но омнібус зупинився, вона зійшла, навіть не глянувши на свою попутницю.
Наступного дня синьйора Лерна з чоловіком верталися додому в Рим; на станції Фабріано, з вікна вагона першого класу вони знову побачили біляву попутницю, яка квапливо шукала вільного місця в поїзді. З нею був якийсь юнак; вона тримала в руках букет квітів і сміялася.
Синьйора Лерна обернулася до чоловіка і проказала голосно, так щоб її почула білявка.
— О! Подивись-но, це та, що всіх оплакувала!
Дівчина спокійно обернулася і глянула на неї без гніву й роздратування.
«Бідолашна матінко, добра й нерозумна, — казав її погляд. — Чи тобі невтямки, що таке це життя? Вчора я плакала за одним. Сьогодні мушу сміятися до іншого».
© Український переклад. В. Б. Чайковський, 1991.
Донна Мімма
Коли донна Мімма, накинувши блакитну хустку, прямує вулицями містечка, залитого сонцем, то здається, ніби легка її постать, іще рухлива й струнка, закутана в скромне чорне «манто», довге, з опушкою, зовсім не відкидає тіні, — ані на дикий камінь завулків, ані на бруківку просторого майдану.
І нічого дивного, адже донна Мімма, як гадають і діти, і дорослі, які робляться при ній теж дітьми, — приносить із собою ту особливу атмосферу, коли все довкола відразу стає несправжнім: небо — паперовим, а червона куля сонця — зіркою з різдвяного вертепа. Коли з’являється донна Мімма, містечко під прекрасним золотим сонцем і чудовим блакитним небом, що сяють як нові над старими дахами, кривулястими завулками, ветхими каплицями й опецькуватими дзвінничками, над просторим майданом, посеред якого б’є водограй, а далі, в глибині, бовваніє головний собор, — все це відразу перетворюється на іграшки феї Бефани, — лише виймай їх із круглої шкатулки, яка так приємно пахне клеєм. Кожна іграшка, — а їх багато, — це будиночок з вікнами й верандою, і треба тільки розставити їх уздовж вулиці чи довкола майдану; ось і найбільша іграшка — собор з хрестами й дзвонами; а це — водограй, його слід обсадити цими деревами, у яких крони з яскраво-зеленої стружки, а внизу, аби не хилилися, — круглі підпорки.
Дивосвіт, створений донною Міммою? Ні. Це світ, у якому вона живе в уяві малечі і тих дорослих, які при ній маліють. Маліють мимоволі, бо ніхто не може почуватися цілком дорослим перед донною Міммою. Ніхто.
У цей свій уявний світ вона вводить дітей, коли починає з ними розмову, розповідає, як їздить купувати їх поодинці, — далеко-далеко.