Батта Маланья, повсякчас нарікаючи на втрати та витрати, винахідливо діставав усе, чого ми бажали. Але за всім цим достатком і змогою легко вдовольняти будь-яку примху ховалося провалля, яке після материної смерті поглинуло мене одного. Мій братко вчасно врятувався вигідним одруженням.
А моє одруження, навпаки…
— Чи варто розповідати про моє одруження? Як би ви порадили, доне Еліджо?
Дон Еліджо Пеллегрінотто відповідає мені з-під стелі (він перебирає книжки, сидячи на ліхтарниковій драбині):
— А чом би й ні? Розкажіть усе як було. Пристойно… По-доброму.
— Як же можна по-доброму? Ви ж знаєте…
Дон Еліджо сміється, і колишня капличка відповідає йому луною. Пересміявшись, старий радить мені:
— На вашому місці, синьйоре Паскаль, я взяв би та й прочитав якусь новелу Боккаччо або Банделло. Задля стилю, задля колориту…
Який там стиль, доне Еліджо. Ху! Викладу все, що і як заманеться.
Ну ж бо, сміливо вперед!
4. А було це так
Одного разу на полюванні я з неабияким подивом зупинився перед копичкою сіна, з якої стирчала палиця з навішеним на неї горщиком. Мене пойняло незвичне хвилювання, я закляк на місці й сказав:
— Знаю тебе, знаю…
А тоді раптом вигукнув:
— Ти — Батта Маланья!
На землі біля копички лежали вила, і я мов несамовитий схопив їх і ну щосили штрикати в сіно. Горщик мало не впав. Коли я спинився, щоб звести дух, і глянув на копичку, мене сміх розібрав: викапаний Батта Маланья, коли ото сопучи й витираючи піт, збиває капелюх набакир!
У Батти Маланьї все якось ковзало: по його довгастому обличчю ковзали очі й брови, ковзав ніс над недоладними вусами й підборіддям, ковзали плечі, ковзало пухке черево, що звисало майже до самої землі, бо кравець, бачачи, як воно колишеться над товстенькими ніжками, мусив пошити найшироченніші штани, і здалеку здавалося, ніби замість штанів на Маланьї довгополий сурдут.
Як чоловік з отаким лицем і таким черевом міг бути затятим злодієм, я не годен збагнути й досі. Адже й злодії, здається мені, повинні мати якусь подобу, а то ж опудало, та й годі. Не ходить, а, заклавши руки за спину, спроквола човгає ногами, поколихує черевом… Не говорить, а вичавлює з себе м’якенькі звуки, наче нявкає. Якщо була в нього хоч крихта совісті, то як він примудрявся мирити її з постійними крадіжками, добре знаючи, що занапащає нас?
Як я вже казав, виправдовуватись перед нами потреби він не мав. Ну, а для себе самого повинен же був знайти якусь причину, бодай вибачення? Чи, може, бідолаха крав лише задля розваги?
Батта Маланья зробив помилку, узявши собі дружину шляхетного роду, тоді як сам походив з низів, і тепер потерпав від її сваволі та гордування — вона була з тих, що вимагають шани до себе. Вийшла б та жінка заміж за рівню, то, либонь, отак би не комизилась. А Маланьї вона повсякчас нагадувала про своє походження і не минала найменшої нагоди, аби сказати, що в її родині ведеться отак і отак. І Батта Маланья, аби скидатися на синьйора, слухняно робив так, як вимагала дружина. Але це йому дорого коштувало! Сім потів з нього лилося, а пуття ніякого.
Та ще й незабаром по весіллі синьйора Гуендаліна тяжко захворіла. Зцілитися від тої недуги вона могла лише ціною непосильної для неї жертви: мусила відмовитись від багатьох смаковитих страв, улюблених пиріжків з трюфелями, а надто від вина. Ясна річ, синьйора багато не пила, вона ж бо шляхетного роду, але їй не слід було й губи вмочати у вино.
Коли ми з Берто були ще хлопчаками, нас іноді запрошували до Маланьї на обід. Що вже ми попотішилися, слухаючи, як він навчав свою дружину здержливості, прохав не їсти того, що може їй зашкодити, — наче проповідь казав, — а сам тим часом аж приплямкував од задоволення, поїдаючи найсмачніші страви.
— Ніяк не можу втямити, — промовляв Батта Маланья, — чому задля миттєвого вдоволення, котре відчуваєш, ковтаючи, скажімо, оцей шматочок (і він ковтав шматок), людина сама себе прирікає на цілоденні муки? Ну що тут особливо смачного? Коли б я піддався такій спокусі, то безумовно вважав би себе приниженим у власних очах. Розіно! — (він підкликував служницю) — А дай-но мені ще трішки! Ото смаковитий майонез!
— Ма-йо-не-е-з?! — аж стогнала обурена синьйора. — Припини це неподобство! Ти побачиш, бог покарає тебе — відчуєш на собі, що таке хворий шлунок! Отоді навчишся бути уважнішим до дружини!