Донна Мімма плаче.
Коли в класі знов западає тиша, професор гнівно картає своїх учениць, так ніби сам щойно не сміявся разом з ними, він повертається до донни Мімми й кричить, що то ганьба — заявлятися до школи, нічого не знаючи, та ще й рюмсати в такому віці, мов те дівчисько! А сльози тут не зарадять!
Донна Мімма витирає очі, ствердно хитає головою і підводиться з наміром піти геть. Професор наказує їй лишитись.
— Сядьте отам! І слухайте!
Та що слухати? Вона однаково нічого не втямить. А була певна, що по тридцяти п’яти роках практики знає все досконало. Тепер ясно, що вона не тямить нічого, анічогісінько.
— Не все зразу, не впадайте в розпач! — втішає бідолашну наприкінці лекції пан професор.
— Не все зразу, не впадайте в розпач! — підтакують учениці, розчулені її слізьми.
Але поступово, в міру того як імпліцитне знання, про яке говорив пан професор, стає для неї експліцитним, донна Мімма (може, вона починає бачити ясніше? якби ж то!) взагалі втрачає здатність будь-що розуміти.
Бачення, яке жило в ній раніше як цілісна картина, тепер розпадається на фрагменти, яких дуже багато, і в кожного така назва, що й не вимовиш. Хіба можна втримати їх у пам’яті, ці терміни? Зігнувшись над столом, на якому ледь блимає гасова лампа, донна Мімма щовечора терпляче працює в своїй убогій, погано вмебльованій комірчині, по складах читаючи підручник:
— Бі-бі-акро-біакром-і-а-біакроміа-біакроміальний.
І починає завчати, — поволі, натужно, — як називається те, що вона знала раніше на практиці, і щоразу вигукує, не можучи стримати подиву:
— Але ж!.. О Господи, оце так воно називається?
Проте чому одне слід називати так, а інше — так, вона не розуміє. Професор намагається їй це втовкмачити, але кожна деталь тільки дужче віддаляється в її свідомості від цілого; їй же тлумачать про це, як про щось окреме, існуюче саме по собі, оскільки ж тих подробиць не злічити, то донна Мімма знічується й не може зібрати їх докупи.
Який жалюгідний вигляд вона мала на практичних заняттях у пологовому будинку, коли пан професор запропонував їй застосувати своє вміння на практиці! Всі учениці нетерпляче чекали, як вона покаже себе в житті, спираючись на свій багатий досвід. Овва! Професор категорично забороняє їй робити те, що вона вміла; він вимагає спершу назвати все, а назвати вона не вміє, коли ж надходить час не розбалакувати, а діяти, він не дає їй нічого робити на свій лад, по-старому, як вона робила стільки років — і все тоді було добре. Ні-ні, тільки по науці, параграф за параграфом, як учив їх він, пан професор! І тоді донна Мімма, беручись виконувати, одержує нагінку, бо забуває всі настанови й вимоги, якщо ж вона старається й пробує їх виконувати, то знову одержує нагінку, бо все плутає, розгублюється й не може нічого зробити як слід — чітко, впевнено, до ладу.
Та не лише професорові вимоги, не лише параграфи так її сковують. Серцем своїм почуває вона набагато більшу причину для такої незручності. Вторгнення у те, що завжди було для неї так ревно прихованим сенсом життя, здається їй жахливим насильством над людиною. Донна Мімма неймовірно страждає від того, що таємницю, яку вона стільки років вважала священною, виставляють на загальний огляд і роблять з неї відкрите для всіх видовище. Адже кожна мати болем своїм і соромом спокутує перед Богом первородний людський гріх. Донна Мімма страждає невимовно й намагається як може прикрити це видовище серпанком чистоти й цноти, але професор зриває усі покрови, вони для нього — облуда й темрява, він кричить на неї, лає її, знущається, зумисне вдаючись до соромітних слів, а сорок дві відьмочки безсоромно регочуться з його кпинів, з отих крутих висловів — і що для них природна цнотливість, що для них повага до бідолашної породіллі, до цієї нещасної, приниженої матері, виставленої на загальні оглядини та на глум — тільки вивчай та експериментуй!
Пригнічена, сповнена образи й туги, донна Мімма зачиняється після тих занять у своїй комірчині й гірко плаче. Вона ладна кинути остогидлу науку й повернутися додому, до рідного краю. За довгі роки практики вона встигла відкласти трохи грошей, на старість вистачить, доживатиме спокійно віку, втішено дивлячись на односельців: на діток, підлітків, на парубків і дівчат, на їхніх батьків, — на всіх-усіх, кого за стільки років вона, казкова бабця-повитуха, що їздить у кареті з слонової кістки, відважилась приймати на світ Божий без будь-яких правил і настанов.