Виходить, хай гору бере те дівчисько, що зігнало її з місця, ота зайда, що затесалась тепер у кожну родину, а ти мовчи й дивись на неї, склавши руки? Ні, ні, тільки не це! Треба знайти у собі сили, не зважати на кривду й образу та повернутися до містечка з гарним дипломом! І кинути в обличчя тій безсоромній, що вона, донна Мімма, теж знає все, чого навчають пани професори, що таїнство Боже — це одне, а витвір природи — зовсім інше!
Аби не підвели її маленькі рученята…
Донна Мімма з жалістю дивиться на них крізь сльози.
Чи зможуть вони робити все так само спритно, як раніше? Тепер вони наче пов’язані путами з усіх цих нових понять. Вони тремтять, її бідні рученята, вони більше не бачать. Пан професор дав донні Міммі окуляри науки, але назавжди відібрав у неї природний зір.
І що робитиме завтра донна Мімма з цими окулярами, якщо вона більше не бачить?
— Флав’єтту? Еге ж, лялечко, і її. А як же інакше? З Палермо привезла, звичайно, у кареті з слонової кістки, а купила на татові гроші. Скільки віддала? О, понад тисячу лір!
— Унцій!
— Ой, справді, а я кажу лір? Унцій, лялечко, авжеж унцій, понад тисячу. Добре, що поправила мене, любенька! Дай я тебе за це поцілую!.. Іще раз, моя крихітко…
Хто це говорить? Ви тільки погляньте — ота, з П’ємонта, що два роки тому була схожа на уркагана в спідниці: зелена жакетка, руки в кишенях… Жакетку й капелюшика викинула, зачісується тепер по-сільському, а на голові — ой лишенько! — блакитна хустина, легко запнута під підборіддям, і чудовий індійський мережаний шалик, довгий, з торочкою. Та сама, з П’ємонта! Вона тепер теж усім розповідає, що купила дітей у Палермо, на татові гроші, і привозить їх уночі в кареті з слонової кістки, уявіть собі, який захват викликає її італійська мова, її сільський одяг: усі їй страшенно симпатизують!
— А стан, сповитий шаликом, у неї тонший!
— Авжеж… так-так…
— А хустка… ні, хустку треба трохи зсунути…
— Не назад, а вище, отак…
— І запнути трохи вільніше, отак… Більше відкрити волосся… Тепер славно!
А потім оченята скромненько додолу, і нічого, коли часом вирветься з-під брів лукавий бісик погляду чи усмішка заграє на щоках гарненькими ямочками. Таке ж воно гарнюнє!..
Матерів тепер називають «пані» (Моє шануваннячко, пані! До ваших послуг, пані!), і вони сяють від задоволення (бідолахи, з отаким пузом!). Радіють, що навчилися від неї балакати «по-міському», перейняли вишукані манери. Ну то й що, на материку всі так говорять, звикли… А жінки задоволені, що їм тепер усе пояснили, слово в слово, як це робить лікар, усе назвали точними науковими термінами, в яких нема нічого образливого, бо — природа… Нехай вона часом жорстока, але такою її сотворив Господь, цю природу; краще знати, що й до чого, аби завчасу остерегтися, а як ухопить скрута, принаймні знатимеш, від чого потерпаєш. На те Божа воля, бо в Святому Письмі говориться: народжуватимеш у муках. Хіба ж це неповага до Бога — вивчати мудрість його призначень? Бідолашна донна Мімма у темноті своїй вдовольнилася Божою волею, не зазіхаючи ні на що інше. А ця, бач, і Бога шанує, і пояснює на додачу, як саме Господь ізвелів та заповів нам нести хрест материнства.
Діти й собі, слухаючи, як інший голосок трохи інакше розповідає їм давню казку про подорожі до Палермо місячними ночами у кареті з слонової кістки, запряженій білими кіньми, роззявляють роти, бо цю оповідь їм ніби прочитали з книжки казок, і фея з тієї казки — ось, перед ними, до неї можна навіть доторкнутися, отже, фея насправді існує, і є карета, яка місячної ночі привозить їм з Палермо менших братиків і сестричок. Вони дивляться на ту фею у захваті й кажуть:
— Ні, донна Мімма погана! Нам вона більш не потрібна!
А ще гірше те, що донна Мімма не потрібна вже й їхнім мамам, простим жінкам, бо поводилася з ними так собі, без церемоній. Ніби вони не мали права й покричати від болю! І частенько, якщо діло було затяжне, могла кинути їх напризволяще й побігти до якоїсь заможнішої синьйори, теж у тяжі… А ця дівчина — золото, гарна і з лиця, і душею, а що вже привітна, що терпелива! І ставиться до всіх однаково. Як котрась із заможніших синьйор велить покликати її негайно, то відповість чемно, проте рішуче: негайно, мовляв, не прийде, бо не може кинути бідолашну породіллю, і скільки разів уже так було! Не кажучи про інше: дівча, яке само не спізнало ще цього болю, вміє і втамувати його, і так мило поспівчувати жінкам — всім синьйорам і простим селянкам однаково! І гляньте, де й ділися її капелюшик, оті витребеньки й міська пиха — ходить, як усі, в шалику й хустці, і як же їй те вбрання до лиця, просто диво!