І то вже для донни Мімми справжній кінець. Після такої невдалої спроби ніхто — і цілком справедливо! — не хоче й чути про неї. Кленучи все село, вона виходить щодня у тому своєму капелюші на майдан, і там біля аптеки неодмінно влаштовує бешкет: обзиває лікаря віслюком, а цю зайду з П’ємонта, що приїхала позбавити її шматка хліба, — шльондрою. Кажуть, ніби вона почала заглядати в чарку, бо, вертаючись додому, частенько гірко плаче, а вино, як відомо, діє на людину саме так.
А та, п’ємонтка, у блакитній хустці і в довгому індійському шалику, який звабно облягає її струнку постать, бігає тим часом од хати до хати, скромно опустивши очі, лише зрідка кине на вас лукавий погляд, і тоді усмішка заграє чарівними ямками на її щічках. Вона співчутливо говорить: то справді біда, що донна Мімма пустилася берега, а вона ж бо вірила, так сподівалася, що після повернення донни Мімми їй полегшає, — саме так, полегшає, бо ці благословенні сіцилійські татусі тільки те й роблять, що витрачаються на дітей, змушуючи її день у день їздити без спочинку до Палермо в кареті.
© Український переклад. Л. С. Танюк, 1991.
Канделора
Нане Папá, мнучи своїми ручиськами криси старої потертої панами, каже Канделорі:
— Тобі негоже… Ні. Послухай мене, люба. Це тобі негоже.
Канделора вмить скипає:
— А що мені гоже? Що? Лишитися з тобою? І конати тут від огиди й люті?
А Нане Папа спокійно, ще дужче мнучи свою панаму:
— Так, моя люба, лишитися… І не треба конати. Май терпіння… Ну поміркуй сама, твій Кіко…
— Я забороняю тобі так його називати!
— А хіба ти звеш його якось інакше?
— Саме тому й забороняю!
— Ну гаразд. Я гадав, тобі так приємніше. Ти хочеш, щоб я називав його бароном… Барон… Отже, барон любить тебе, моя Канделоро, і витрачає на тебе…
— Ах, витрачає на мене! Блазень! Мерзотник! Хіба він не витрачає на тебе куди більше?
— Дай договорити… Барон витрачається і на тебе, і на мене… Але зрозумій нарешті… Ну, тратить він на мене куди більше — і що? Розваж сама. Виходить, тебе він цінує лише остільки, оскільки на тебе падає відблиск моєї слави. Сподіваюсь, цього ти не будеш заперечувати?
— Відблиск твоєї слави? — знову кричить Канделора, заходячись од ненависті. — Відблиск, та не той…
Вона піднімає ногу й показує йому черевичок.
— Ганьба! Ганьба! Ганьба! На мене падає!
Нане Папа всміхається й відповідає так само розважно:
— О ні, вибач. Коли вже йдеться про ганьбу, то падає вона на мене. І в цьому весь смак, повір мені, Лоретто. Якби я не був твоїм чоловіком і, головне, якби ти не жила зі мною, під цим гостинним дахом, куди й подівся б для них увесь твій чар! Всі вони можуть приходити сюди безкарно й віддавати тобі належне. І, скажімо відверто, що більше ти мене ганьбиш, то більше це їх тішить. Без мене ти, Лоретто Папа, відразу станеш нікчемною іграшкою, не дуже коштовною і доволі небезпечною, на які твій Кіко… твій барон не захоче витрачатися… Що з тобою? Ти плачеш? Та припини… я пожартував…
Нане наблизився до Канделори й хотів був ніжно поплескати її по щоці, проте Канделора враз перехопила його руку і, хижо вишкіривши зуби, вп’ялася в неї: лютуючи, вона довго не відпускає руки, все дужче й дужче зводячи щелепи.
Зігнувшись і намагаючись тримати руку зручніше, на рівні її вуст, Нане так само шкірить зуби, але це тільки гримаса болю, від якого він стає блідий мов полотно.
Погляд його щодалі гострішає, очі блищать.
Потім, — о насолода! — Канделора розціплює зуби, але одразу ж Нане пронизує такий біль, наче руку йому припекли залізом.
Він мовчить.
Поволі він піднімає рукав піджака, але рукав сорочки не піддається: полотно глибоко ввійшло в живе м’ясо. На білому рукаві червоніє пляма — два закривавлені півкола, сліди міцних зубів Канделори, всі вони відбилися тут. Спробуй тепер відгорни сорочку! Нарешті бідолашному Нане, блідому й усміхненому, вдається це зробити. На руку й глянути страшно. Кривава роз’ятрена рана, всередині тканина вже почорніла.
— Бачиш? — питає Нане, показуючи їй руку.
— Отак би я вигризла твоє серце! — гарчить Канделора, коцюрблячись на лаві.
— Знаю, — каже Нане. — Саме це твоє бажання має тебе переконати, — і переконає, будь певна, що тобі не слід нікуди від мене йти. Отож зніми свого капелюшка. Треба зробити пов’язку з йодом, щоб не було зараження крові. Принеси мені карболову вату і бинт. Вони там, Лоретто, у правій шухляді мого письмового столу, друга згори. Я знаю, ти належиш до звірят, які кусаються, і саме тому тримаю напохваті все потрібне для першої допомоги.