Канделора піднімає його руку і зазирає йому в очі, потім скоса кидає погляд на рану.
В очах у Нане — любов і захват.
Канделора — це диво кольорів і форм, зухвалий виклик його мистецькому баченню, він щоразу відкриває в ній щось нове, несподіване.
Цієї полуденної пори, тут, у саду невеличкої вілли, під пекучим, майже рудим серпневим сонцем, яке покреслило сад різкими тінями, вона його справді лякає. Лише сьогодні вранці вона повернулася з морських купань, засмагла на сонці, просякнута сіллю, і в її ясних припалених очах, видовженому підборідді й рудому вигорілому волоссі є щось від любострасної кози. Платтячко з блакитного газу, щільно облягаючи її пропечене жарінню тіло, аж тріщить на ній і, здається, може репнути за кожним порухом її міцних стегон і дужих рук, з яких подекуди облупилась шкіра.
Ну та й кумедне ж у неї платтячко!
Канделора годинами плавала голою в морі, гола смажилась на пустельному пляжі, посипаючи тужаве тіло розпеченим піском, відчуваючи босими ногами приємний доторк морського шумовиння! То чи може тепер оце блакитне платтячко прикрити її справді зухвалу голизну? Накинуте лише про людське око, воно надає їй справді куди непристойнішого вигляду, аніж якби вона була зовсім гола.
Розлючена Канделора несподівано ловить на собі закоханий погляд чоловіка і мимоволі самовдоволено всміхається. Втім, усмішка одразу поступається місцем виразові ненависті. Обличчя кривиться, і, вибухнувши риданням, Канделора біжить геть, до вілли.
Нане Папа проводжає її довгим поглядом і, сам того не помічаючи, кривить обличчя в лукавій посмішці. Потім дивиться на поранену руку, яку боляче напекло сонце, і раптом відчуває, що і йому кортить заплакати.
А й справді нелегко такого задушливого серпневого полудня зненацька відчути ввесь тягар життя, бридкого й ганебного, відчути жалість до самого себе, і, обливаючись потом, думати про той нестерпний тягар, яким тиснуть на душу ганьба і сором.
У цьому саду, покресленому різкими тінями, під сяєвом сліпучого сонця, Нане Папа раптом відчуває (і це відчуття гнітить його, дратує і майже страхає!) присутність безлічі німих свідків його ганьби, що ніби заклякли перед ним в осудливому подиві — це височенні акації, оточений штучними скелями басейн, зелене дзеркало стоячої води, лави…
Чого вони чекають?
Адже він може рухатись, може навіть піти звідси. Та що за мара? Йому раптом починає ввижатися, що всі ці непорушно застиглі речі глузливо стежать за ним звідусіль, і не просто стежать, а в’яжуть його по руках і ногах якимись своїми зловорожими чарами, і таємниця тих чарів саме в їхній жахливій непорушності. І тоді він усвідомлює всю марність, безглуздість і просто кумедність своєї думки про втечу, зникнення.
Цей сад — прикмета розкошів барона Кіко. Він, Нане Папа, живе тут майже півроку, і лише вранці відчув непереборну потребу самому вдивитись і змусити глянути Канделору на їхню спільну ганьбу у всій її непривабливості. І він гірко сміявся, коли Канделора захотіла раптом позбутися цієї ганьби, — тепер, коли, за її словами, вони могли собі це дозволити.
Авжеж! Тепер картини Нане Папа хапають усі, і його нова, неповторна манера завоювала загальне визнання, але не тому, що люди справді почали розуміти його мистецтво, а просто тому, що критика привернула до його полотен увагу тупоголових багатіїв, завсідників малярських виставок.
Критика? Та годі, хіба в ній суть? Критерій такого критика — у нього в штанах. І критик, котрому Канделора в розпачі кинула в обличчя, що несправедливо, аби такий художник як Нане Папа вмирав з голоду, — критик цей (один із найвідоміших) своєю грунтовною статтею вирішив долю неповторного мистецтва Нане Папа, привернувши до нього увагу багатих бовдурів. Але він, цей критик, згодом побажав, щоб його послугу не те щоб оплатила, а… в чарівний спосіб винагородила вдячна Канделора. І Канделора, сп’яніла від перемоги, яка уявлялась їй бозна-якою значною, несподівано виявилась вельми щедрою на вдячність — і не тільки щодо цього критика, а й до всіх найзахопленіших шанувальників нового мистецтва її чоловіка: багатьом, а надто баронові Кіко, який — так-так! — навіть поселив їх на власній віллі, аби мати честь надати притулок жерцю мистецтва й обранцеві слави… І яке поводження! Які подарунки! Які бенкети!..
Але що вдієш, коли бідолашна Канделора не бачила в цьому нічого лихого!
Її просто лякали злидні. Втім, вона це завжди заперечувала, мовляв, злидні її не так лякали, як обурювали, бо вони не просто нестатки та постійне приниження, а жахлива несправедливість, якщо говорити про його талант. І вона поклала собі помститися за цю несправедливість. Як? А ось як: вілла, автомобіль, яхта, золото, коштовні прикраси, розваги, щодня нові туалети, святкування… І дуже сердилася на чоловіка, що він анітрохи не змінився, залишивсь таким, як і раніше, — ані сумним, ані веселим, і далі байдужим до всього, крім свого малярства, і мав лише одне бажання — з головою поринути в мистецтво, ніби в такий спосіб міг відгородитися від благенького карнавалу, що панував довкруг.