— Нічого! Нічого! — кричить він несамовито. — Канделоро моя, яку ж ти скоїла дурницю! Дівчинко моя… Але нічого! Ну попече трохи всередині… Вставай же, вставай!
Він хоче підняти її — і не може: тіло бідолашної звела судома. Тепер він не називає її бідолашною, він шепоче: «Дівчинко… дівчинко…». Йому трохи смішно, що вона випила йод. «Дівчинко, — повторює він і додає. — Дурненька моя!» Й намагається прикрити коротеньким блакитним платтячком її непристойно оголене стегно, і відводить очі, аби не дивитись на її почорнілий рот… Од першого ж гарячкового руху його руки плаття рветься і ще дужче оголює стегно.
Нане один на всю віллу. Лоретта тільки вранці вернулася з морських купань, а перед від’їздом відпустила прислугу. Тому ніхто не може допомогти йому підняти її з підлоги, нікого послати по візника, щоб відвезти її до лікарні — надати першу допомогу. Та от, на щастя, від шляху долітає гудок баронового автомобіля. І за хвилину з’являється розгублений Кіко, вдягнений аж надто елегантно; його тупе, старече обличчя не в’яжеться з іще молодявою постаттю.
— О Боже! Що сталося?
Він мимоволі встромляє в око монокль і націлює його на оголене стегно.
— Та допоможіть же мені, чорт би вас забрав, її підняти! — роздратовано кричить Нане, змучений марними своїми спробами.
Але не встигають вони її підняти, як з руки, притиснутої до тіла, випадає револьвер, і на грудях, там де серце, видно криваву пляму.
— A-а! А-а! — стогне Нане, й удвох з Кіко вони заносять її до спальні.
Ні, тіло Лоретти заціпеніло не від судоми, а від смерті. Нане Папа, поклавши мертву на ліжко, кричить до Кіко мов божевільний.
— Хто з вами купався? Та відповідай же, хто з вами купався?
Ошелешений Кіко називає кілька імен.
— Чорти б вас забрали! — люто кричить Нане, підступаючи до нього впритул. Він хапає барона за карк і починає нестямно трясти. — Виходить, ви всі, багатії, такі недолугі нікчеми?
— Недолугі? Ми? — бурмоче вкрай очманілий Кіко, задкуючи від Нане.
— Так! Так! Так! — люто горлає Нане Папа. — Такі недолугі нікчеми, аж вона, бідолашна, захотіла мого кохання! Вона захотіла, щоб я її кохав! Я! Я!
Він падає на мертве Лореттине тіло і невтішно ридає.
© Український переклад. Л. С. Танюк, 1991.
У готелі помер…
Сто п’ятдесят номерів, три поверхи дивляться трьома рядами однаковісіньких вікон на наймодніший квартал міста: низенькі решітки на підвіконнях, сірі рами та сірі віконниці — розчахнуті, щільно зачинені, напівпрохилені.
Фасад неоковирний і вбогий. Та хоч би який він був, усе одно такими кумедними виглядають оці сто п’ятдесят коробок, по п’ятдесят у ряд, і люди, які там комашаться, особливо як дивитися з вулиці.
Готель, однак, пристойний і досить зручний: є ліфт, багато покоївок, метких та добре вихованих, гарні ліжка, непоганий ресторан, автосервіс. Чимало клієнтів нарікають на те, що дорого, проте всі врешті визнають, що коли в інших готелях і платиш менше, там куди гірше. А тут ще й живеш у центрі міста, і це неабияка перевага. Хазяїну байдуже до нарікань на високі ціни — хай пошукають собі інше житло. Готель і так завжди переповнений. Вранці, коли приходить пароплав, або вдень, коли прибувають поїзди, чимало людей дійсно розходиться по інших готелях, і не тому, що тут гірше, а тому, що бракує місць.
Тут зупиняються комівояжери, бізнесмени, провінціали, які приїжджають у комерційних справах, або з заявою в суд, або ж на консультацію до лікаря. Власне кажучи, це тимчасові пожильці, які не затримуються довше як на три-чотири дні, іноді на одну добу, а тоді — знову в дорогу.
Валізок тут багато, дорожних чемоданів мало.
Тут панує безперервна метушня, починаючи з чотирьох ранку і далеко за північ. У адміністратора просто паморочиться голова. В одну мить усе заповнено, ще мить — і ось уже три, чотири, п’ять кімнат спорожніли: від’їжджає гість з п’ятнадцятого номера на першому поверсі, з тридцять другого — на другому поверсі, з другого, двадцятого і сорок п’ятого на третьому. А ось двоє під’їхали. Буває, хтось приїжджає з запізненням, а дістає найкращу кімнату на першому поверсі; інший прибув на хвилину раніше — і має вдовольнитися п’ятдесят першим номером нагорі. На кожному поверсі по п’ятдесят кімнат, але є три номери п’ятдесят один, бо скрізь пропущено номер сімнадцятий: після шістнадцятого відразу йде вісімнадцятий. Число добре, нещастя не принесе.
Є й такі клієнти, які завше зупиняються в цьому готелі, вони кличуть обслугу по імені і відчувають неабияке задоволення від того, що їх тут знають, — не те, що інших, випадкових, котрих називають за номером кімнати. Це — люди безпритульні, в усі пори року в дорозі, весь час з валізкою в руках, вони всюди гарно себе почувають, готові до всіляких несподіванок і впевнені в собі.