А новачкам тут погано. Вони тривожаться, розгублені, спантеличені. Вони не тільки покинули своє село та власний дім, вони ніде не знаходять собі місця. Позбавлені своїх звичок, знайомого оточення і звичних речей, які втілювали їхнє буденне, вбоге животіння, вони не впізнають себе, все наче зупинилось і застигло в порожнечі, і вони не знають, чим цю порожнечу заповнити, бояться, що будь-якої миті, через будь-яку дрібничку найзвичайнісінькі речі повернуться іншим боком, можуть виникнути якісь нові думки та бажання. Їх дивує і цікавить ця нова, незвичайна, таємнича дійсність, вона не тільки довкола, вона і в них, в їхніх душах.
На світанні їх будить метушня коридорних і гамір з вулиці. Вони швидко встають і розбігаються у своїх справах. Але всюди зачинено: адвокат прийде аж через годину, лікар приймає з пів на десяту. Потім, залагодивши справи, вони повертаються до готелю, вкрай стомлені й роздратовані, до поїзда ще цілі дві, а то й три години. Вони снують по кімнаті, зітхають, поглядають на ліжко — ні, лежати не хочеться, на крісла та канапу — ні, сидіти теж не хочеться, на вікно — і в вікно дивитися не хочеться. Яке дивне це ліжко! І канапа якась чудернацька! А дзеркало, який жах! Раптом у пам’яті спливає якесь забуте доручення: треба купити бритву, а ще підв’язки для дружини і нашийник для собаки. Вони дзвонять коридорному, щоб запитати про адресу та здобути необхідну інформацію.
— Нашийник з ось такою металевою бляшкою, щоб там можна було викарбувати ім’я…
— Чиє ім’я? Собаки?
— Ні, моє, а також домашню адресу.
Чого тільки не доручають коридорним! І так увесь час, нема коли вгору глянути — стільки справ, стільки всіляких клопотів. От, приміром, в номері дванадцятому на другому поверсі зупинилася бабуся в жалобі, вона ніколи в житті не подорожувала. Зараз їде до Америки і все допитується, хитає на морі чи не хитає. Приїхала вона вчора увечері, мало не падала з ніг від утоми, її з обох боків підтримували діти — син і дочка, теж у жалобі.
А саме по понеділках, о шостій вечора, власник готелю бажає точно знати, скільки є вільних номерів. Річ у тім, що під цю годину прибуває пароплав з Генуї, привозить італійців, що повертаються з Америки, і водночас приходить швидкий поїзд з півдня, завжди напхом напханий.
Ось і вчора ввечері, о шостій годині, приїхало понад п’ятнадцять чоловік. Розмістити вдалося лише чотирьох, було всього два вільні номери, обидва на другому поверсі. Дванадцятий дали цій бідолашній бабусі з дітьми, а тринадцятий, поряд — якомусь чоловікові, що прибув з Генуї.
Адміністратор готелю записав у журналі:
Синьйор Персіко Джованні, з матір'ю та сестрою, з Вітторії.
Синьйор Фунарді Розаріо, підприємець з Нью-Йорка.
Старій жінці в жалобі було дуже прикро, що довелося розлучитися з другою родиною, також із трьох осіб. Вони разом їхали в поїзді, і нові знайомі порадили їй цей готель. Як же вона бідкалась, коли дізналася про те, що ця родина могла б розміститись у сусідній кімнаті, якби за хвилину до того… так, саме за хвилину до того тринадцятий номер не віддали б ось цьому синьйору Фунарді, підприємцю з Нью-Йорка…
Син побачив, що вона схлипує на плечі вчорашньої попутниці, і вирішив попросити синьйора Фунарді, щоб той поступився своєю кімнатою для тієї родини. Він звернувся до нього по-англійському — бо ж він теж американець, приїхав разом із сестрою зі Сполучених Штатів днів сорок тому; в їхній родині нещастя: помер брат, який жив на Сіцілії разом з матір’ю. І ось тепер вона плаче. А вона ж так уже наплакалась та настраждалась, і в поїзді їй було зле, адже вона подорожує вперше, а їй уже шістдесят шість років. Їй довелося кинути рідну хату і могилу сина, з яким прожила стільки років! Вона розлучилася з усім, що їй було дороге, і з рідною землею назавжди розлучається, і з Сіцілією. Вона тепер до всього і до всіх серцем прикипає, ось навіть до цієї жінки, з якою їхала в поїзді. Отож якби синьйор Фунарді згодився…
Ні. Синьйор Фунарді не згодився. Вислухавши безладну англійську мову, він заперечливо похитав головою. Рішуча відмова. Чого іншого було чекати від такої людини! Справжній американець, грубіян, он які в нього густі насуплені брови, яке товсте, жовтаве обличчя, який заріст! Він відмовив і рушив до ліфта — до себе пішов, у тринадцятий номер на другому поверсі.