Дітям так і не пощастило затягти стару матір до ліфта. Вона й чути не хотіла про всю цю жахливу машинерію. І подумати тільки, що тепер вона змушена їхати до Америки, в Нью-Йорк! Туди так далеко їхати, через Океан… Діти вмовляли її, заспокоювали, що на морі зовсім не хитає. Але вона не вірила, адже її загойдало і в поїзді! Отож вона щохвилини питала всіх і кожного — чи правда, що на морі зовсім не хитає.
Коридорні, покоївки та носії, аби спекатися її, весь ранок навперебій радили звернутися до синьйора з сусіднього номера. Адже він напередодні зійшов з пароплава в Генуї і їде з Америки! Він провів на пароплаві стільки днів, переплив океан — кому ж краще знати, хитає на морі чи не хитає!
Тож з раннього ранку (діти поїхали на вокзал по багаж, а потім — купити дечого на дорогу) — з раннього ранку стара тихенько відчиняє двері і через кожні п’ять хвилин несміливо визирає в коридор. Вона чатує на синьйора з сусідньої кімнати, який переплив океан і скаже їй, хитає на морі чи не хитає.
В перших проблисках світла, що пробивається крізь вікно в глибині похмурого коридора, вона бачить два довжелезні ряди черевиків. Перед кожними дверима по парі. Час від часу ті чи інші двері прочиняються, висовується рука і забирає черевики. І ось усі черевики вже розібрані. Всі, крім тих, що стоять перед дверима сусідньої кімнати, якраз біля номера того самого синьйора, який переплив океан і скаже їй, хитає на морі чи не хитає.
Дев’ята година. Вже десята, вже пів на десяту, вже десять. А ті черевики ще стоять, на тому самому місці. Єдина пара на весь коридор. Так і стоять перед дверима, а двері зачинені.
Такий гамір у коридорі, люди снують туди-сюди, двері грюкають, коридорні носяться, покоївки бігають, ліфт усе гуде, тільки й чути дзвінки. А він усе спить! Скоро одинадцять. Черевики стоять. Так, і досі стоять.
Стара втрачає терпець. Мимо йде служник. Вона зупиняє його і показує на черевики:
— Як же так? Невже він ще спить?
— Еге ж, — відповідає служник, знизуючи плечима, — певне втомився… Така довга дорога. — І йде далі.
Стара обурено гмикає і втягує голову в двері. Та невдовзі вона знову висовується і, все дужче хвилюючись, дивиться на черевики.
Певне, довго подорожував цей чоловік, багато доріг сходив у тих черевиках… Он які вони величезні, з гумками по боках, стоптані, закаблуки збиті, шкіра потріскана… Хто зна, скільки довелося йому пережити, як він здорожився, намучився…
А старій так кортить тихенько постукатися в оці двері. Але вона переборює це бажання і зачиняє двері. Що далі її бере тривога, та й діти чогось забарилися.
Може, вони пішли глянути, яке там море, адже обіцяли. Та як можна з берега угледіти, спокійне воно чи ні? Море таке величезне, без кінця і краю… Океан… Ну, скажуть вони, що море спокійне. Але хіба вона їм повірить? Ні, тільки він, синьйор із сусідньої кімнати, міг би сказати правду. Він знає. Вона прислухається, притуляє вухо до стіни — може, почує що? Нічого. Тиша. Але вже скоро дванадцять годин дня: невже він і досі спить?
І ось дзвінок на обід. З усіх дверей виходять люди, вони прямують униз, до ресторану. Старенька знову з’являється в дверях: цікаво, чи зверне хто-небудь увагу на ті черевики чи ні. Ні. Не помічають. Ідуть і не дивляться. Підходить коридорний, кличе її на обід: діти щойно приїхали, чекають на неї в ресторані. І вона йде вниз.
І ось у коридорі вже нікого немає, всі кімнати спорожніли, а пара черевиків стоїть перед зачиненими дверима, а за ними — тихо.
Таке враження, наче їх скривдили.
Нікому вони не потрібні, стоять без діла, геть стоптані. Уже своє відслужили… Їм ніби не по собі й вони жалібно просять, щоб їх узяли, забрали звідти нарешті.
Приблизно через годину постояльці вертаються з обіду. Стара дивиться і ціпеніє з жаху. Всі зупиняються і починають гадати. Американець… приїхав учора ввечері. Хто його бачив? Він зійшов з пароплава у Генуї. Можливо, минулої ночі не спав? …Може, на морі хитало? …Приїхав з Америки… Якщо він погано переносить морську подорож, то коли плив океаном, хто зна, скільки ночей він не спав… Певне, відпочиває, проспить цілий день. Та що ви! Хіба тут заснеш? Такий гамір: і вже перша година дня.
Черевики стоять перед зачиненими дверима, і чомусь ніхто не підходить до них, усі поставали трохи далі, півколом. Суперечка розпалюється. Коридорний біжить по адміністратора, той посилає по хазяїна готелю. Вони по черзі стукають у номер. Ніхто не відповідає. Намагаються відчинити двері. Замкнені зсередини. Грюкають дужче, потім ще дужче. І знову тихо. Більше сумнівів не лишається. Треба негайно бігти в поліцію: добре, поліційний відділок поряд. Невдовзі підходить комісар з двома жандармами та слюсарем. Двері відчиняє слюсар, жандарми стримують натовп. До кімнати заходять комісар та хазяїн готелю.