Спершу Піранделло навчався в Технічному інституті в Агрідженто (тоді ще місто називалось по-сіцілійському: Джірдженті). Далі почав учитися одночасно на юридичному та філологічному факультетах в університеті Палермо, але невдовзі категорично віддав перевагу філологічним студіям і вирішив продовжувати їх у Римському університеті. Та недовго затримався він і в Римі. Фундаментальну освіту Піранделло здобув у Боннському університеті, проживши в Німеччині майже три роки. Це мало значний вплив на його творчість: там відбулося його знайомство із світовою культурою, там він глибоко зайнявся проблемами естетики й питаннями лінгвістики. Там зробив перші літературні кроки, створивши поетичний цикл «Рейнські елегії», написаний під відчутним впливом гетевських «Римських елегій»; там 1891 року захистив дисертацію (німецькою мовою) «Звуки та фонетичні особливості говірок Джірдженті»… Там уперше розімкнувся для нього простір національної культури до вимірів світових.
1893 року Піранделло оселяється в Римі, де знайомиться з культурними колами столиці, співпрацює в літературних журналах. Серед його найближчих друзів — видатний представник веризму Луїджі Капуана, теж сіцілієць, як і Піранделло: у творчості Піранделло ще не раз відгукнеться його глибокий і водночас полемічний зв'язок з італійським варіантом натуралізму — веризмом[2]. Молодий Піранделло продовжує писати вірші (його перша поетична збірка «Радісний біль» вийшла друком 1889 року), де, крім романтичної закоханості, звучать ноти песимізму й дисгармонії зі світом. Але формується він насамперед як прозаїк: 1893 року написаний перший його роман «Вигнанка» (надрукований згодом), наступного року з'являється перша збірка новел «Любов без любові».
Відбуваються зміни і в особистому житті Луїджі: 1894 року молода і гарна Марія Антоньєтта Портолано стає його дружиною. Але це всього-на-всього традиційний і закономірний для того часу та, зокрема, для сіцилійських умов шлюб без любові, зумовлений матеріальними розрахунками батьків. Марія Антоньєтта народить йому трьох дітей: Стефано, який піде шляхом батька і стане досить відомим письменником та комедіографом (щоправда, підписуватиметься псевдонімом Ланді), дочку Льєтту, найвірнішого друга Піранделло, і Фаусто, напрочуд своєрідного й талановитого художника.
Піранделло круто набирає професійну висоту. Одна за одною виходять книги новел, написаних уже рукою майстра: «Недобрі жарти смерті і життя» (1902–1903), «Коли я був божевільний» (1902), «Білі й чорні» (1904). Але його підстерігає недоля: саме в ці роки, коли він почав так інтенсивно працювати, тяжко й невиліковно захворіла його дружина. І це стало бідою всього його життя. То була психічна недуга, яку вона отримала внаслідок раптового емоційного струсу, дізнавшись про повну втрату майна, вкладеного в сірчані копальні батька Піранделло, що потерпів фінансовий крах. Для письменника почалися нестерпні роки: божевільна дружина, постійна грошова скрута, що поглинула всі родинні коштовності й змусила його давати приватні уроки італійської та німецької мов, — словом, кошмар реальності, який дедалі тісніше змикався навколо душі й роботи. Єдиним світлом серед цього кошмару була Марта Абба — талановита актриса, що грала основні жіночі ролі в його п'єсах. Психологічний профіль Марти, її врода, пристрасність і розум прозирають у багатьох героїнях Піранделло. З 1925 року по 1936-й — останній рік життя — Піранделло написав до Марти 560 листів — душа тікала од світу в цій любові, але світ цю душу наздоганяв і повертав її до чадної маячні реальності.
В цей трагічний для Піранделло час директор римського журналу «Нуова Антолоджіа» Джованні Чена запропонував йому надрукувати «якийсь роман»…
За кілька місяців, доглядаючи прикуту до ліжка дружину, Піранделло написав роман «Блаженної пам'яті Маттіа Паскаль». Надрукований кількома подачами в журналі, він мав величезний успіх, був одразу перекладений у Франції та Німеччині й передрукований у найпрестижнішому на той час видавництві братів Тревес у Мілані. Тим часом Піранделло вже працював над новим романом «Старі й молоді».
Робота — каторжна, тяжка, нескінченна (тільки новели його зібрані в п'ятнадцяти томах, а драматичні твори складають тридцять один том під загальною назвою «Оголені маски») — стала основним психологічним пристановищем письменника, його порятунком від драматичних колізій особистої долі та від усе каламутнішої і напруженішої суспільно-політичної атмосфери, що наелектризовувалась не лише в Італії, а й по всій Європі. Починалася довга, на кілька десятиліть, епоха злочинної брехні, суспільних патологій, безцеремонного наступу на людину, — епоха боротьби тоталітарних режимів з людством.
2
Веризм (від. італ. vero — істинний, правдивий) — реалістичний напрям в італійській літературі та мистецтві останньої третини XIX ст. Основні представники: Дж. Верга (основоположник), Л. Капуана, Грація Деледда, Матільда Серао, Ф. Де Роберто, С. Д. Джакомо, Д. Чамполі (до речі, відомий славіст, дослідник, зокрема української літератури) та ін. Веризм сформувався під впливом критичного реалізму і теорії натуралізму Золя, але ряд характерних його особливостей був зумовлений специфікою національного життя Італії після епохи Рісорджіменто та об'єднання країни (1870). Свою мету веристи вбачали у створенні романів із сучасного життя з панорамним зображенням соціальних та духовних конфліктів видозміненого італійського суспільства. Цей напрям сприяв демократизації італійської літератури, але надмірний побутовізм не дав йому змоги вийти за його історичні межі.