В той період і в далекій від часів Генріха IV реальності, яка оточувала Піранделло, історія, здавалося, була вже вкрай алогічна, а безумство набуло набезпечної «залізної» логіки.
Піранделло не зовсім розумів, що відбувалось. Фашизм обіцяв так багато: і свободу, і землю, і рівність, і світле майбутнє. Дивно тільки, що й далі засідали надзвичайні трибунали, — мабуть, для прискорення приходу світлого майбутнього. І далі йшов наступ на пресу, людей вистежувала таємна поліція, а тюрми були переповнені. «Я не займаюсь політикою», — сказав Піранделло в розмові з одним журналістом. Що це було: категорична констатація продуманої позиції чи відчайдушна, хоч і приречена на провал, спроба врятувати незалежність своєї творчості від дедалі навальнішої експансії ідеологічної шизофренії?
Тут постає дуже болюче питання: Піранделло і фашизм.
Вкрай неетичний, хибний і, на жаль, типовий для нашого літературознавства шлях — камуфляж проблеми або, навпаки, однозначна вульгаризаторська її інтерпретація. Через те ім’я Піранделло раніше було в нас одіозним, а тепер це питання просто нерідко випадає з поля зору дослідників.
Такий метод неприпустимий. Проаналізуємо.
У 20-х роках фашизм обіцяє суспільне оновлення і розквіт демократії. Ще Муссоліні наче й не диктатор, а просто такий собі Беніто — енергійний, сповнений літературних амбіцій, а відтак і симпатій до творчої інтелігенції. Дуче заграє з письменниками — бо який же без них режим? Хто ж, як не вони, напише, що це режим найсправедливіший у світі і що він, Беніто, — єдиний і неповторний батько нації?!
Піранделло одержимий ідеєю мати власний театр у Римі. Без цього неможливо відродити національний театр. А дуче так знається на мистецтві, що обіцяє йому театр і, між іншим, запрошує вступити до фашистської партії. 1924 року Піранделло до неї вступає.
Компроміс? Розрахунок? Нерозбірливість? Ні. Просто Піранделло все робив відверто. Якщо помилявся — аналізував і відверто визнавав помилку. Не забуваймо й того, що це всього лише 1924 рік, — чума ще тільки наближається. Змагання між диктаторами у винищенні людства почнеться за кілька років — й іменем комунізму чинитимуться не менші, якщо не більші злочини, як іменем фашизму. Соціальні ідеї ніби й протилежні, а ідеологія і навіть методика — ті ж самі.
Своєрідно пояснює позицію Піранделло 1926 року його відповідь одному журналістові на запитання, чи він, Піранделло, фашист: «Я вже тридцять років як фашист». Отже, з 90-х років минулого століття? А що таке 1890-і роки на Сіцілії? Це народні повстання і створення «фаші» — об’єднаних загонів бідних сіцілійських селян, які таким чином боролися проти землевласників. І фашизм у всіх своїх національних варіантах, і сталінська модель комунізму були моторошно схожі у своїй звичці експлуатувати одну й ту ж саму ідею — ідею народного бунту, — така вже історична типологія фашизму, настільки очевидна, що не потребує доказів.
А коли 1927 року під час бразильського турне інший журналіст запитав у Піранделло, чи можна сприймати його як представника партії, письменник відповів чітко і недвозначно: «Ні, я просто італієць».
Це йому так не минулося. За наказом роздратованого Муссоліні його викликав на сувору «розмову» високий фашистський чин. «Розмова» закінчилась погано, власне, добре: Піранделло порвав квиток фашистської партії і шпурнув його на підлогу.
Щоправда, перед Піранделло вибачились. У подібній сюжетній ситуації, навіть без порваного партійного квитка, вже мертвого Агатангела Кримського викинули за ноги з поїзда просто в сніг. Інших топили на баржах у Білому морі. Лесь Курбас іще встиг організувати театр на Соловках. А Микола Куліш, уже вкотре розіп'ятий, уже зрозумівши, що приречений, уже сліпий од болю став на коліна на нічній харківській площі і сказав: «Люди, простіть!..»
Останнє вибачення художника перед людьми за ту трагедію, яка зветься історією. Тут замість історії вже була тільки кров. А погляд італійського письменника на історію був просто дещо амортизований запрограмованою ввічливістю тих, хто цю історію тримав під прицілом з протилежного боку.