Відтак і слово «релятивізм» у контексті творчості Піранделло має насамперед параметри не морально-психологічні, а філософські, — в аспекті новочасних концепцій співвідношення людини і світу із спільною для них суб'єктивізацією історії, свідомо протиставлених антилюдському смислу тоталітарних ідеологій. Власне, саме тоталітаризм як панівна ідеологія XX століття дав поштовх до відмови від глобальних концепцій універсуму, закладених інтелектуальною думкою Ренесансу, і мимоволі сприяв переміщенню смислових акцентів з об’єктивної історії на історію суб’єктивну, тобто на внутрішній світ людської особистості. У творчості Піранделло це виявляється надзвичайно рельєфно: об’єктивна реальність існує в нього настільки, наскільки її переживає людина. Письменник переплітає трагізм людського буття як духовного тривання в часі з глибоко драматичними в своїй основі, а зовні або цілковито моторошними, або вкрай кумедними явищами сучасного йому суспільства. І тому не об’єктивно існуючий статичний факт може характеризувати бурхливий вир непроясненого у своїх витоках і в кінцевому своєму призначенні Життя, а — парадокс як сума мінливих, нерівнозначних і драматичних у своїй непередбачуваності суб’єктивних розв’язань та інтерпретацій. Парадокс як глобальна іманентна характеристика буття стає основним внутрішнім механізмом творчості Піранделло у змістовних і формальних її аспектах, а також і в аспекті філософського її підгрунтя.
Читач не знайде у Піранделло підсвідомої дидактики, природної для веристів. Адже він сам не глядач, а учасник зображуваної реальності — ніби й спокійно «записаного», але такого драматичного дійства! Парадоксальна логіка життя (найчастіше вона знущальна) і так само парадоксальне розгортання сюжету (який обіцяє одне, а обертається цілковитою протилежністю) — це універсальний принцип суто піранделлівської побудови сюжету. Так, скажімо, той, хто знає психологічну стилістику Піранделло, вже в назві однієї з ранніх його новел — «Шлюбна ніч» (1900) — не відчує семантично прогнозованої еротики і таємничого шурхоту крохмальних простирадл. Любовна містерія шлюбної ночі під пером Піранделло — це дві чорні тіні на освітленому місяцем жовтому гравії цвинтаря, де наречені — вдівець і дівчина, яка щойно оплакала померлого судженого, — моляться рідним могилам, благаючи у них прощення за свій новий, гіркий і вимушений союз. Людина у Піранделло — це постійне відкриття і розмикання все нових і нових пекельних кіл самотності. Самотність і відчуженість стають визначальними в життєвій драмі і персонажів, і їхнього автора.
Життя в інтерпретації Піранделло позбавлене сенсу і логіки, воно є грою обманів і парадоксів. Тому новелістичні й драматургічні герої Піранделло неминуче перетворюються на маски: по-перше, маска — це захист, за маскою можна заховати свій біль, адже світові до людської душі байдуже; а по-друге, маска, власне, є метафорою цього тотально фальшивого світу, де вже ніщо не виступає в істинній своїй подобі. Маска — форма протидії, форма протистояння, а отже, й свідчення свідомої вольової реакції людини на реальність. А «оголеність» цієї маски — знак того, що душа беззахисно і водночас владно проглядає крізь усі штучні захисні конструкції, — так само, як крізь розрізи для очей веселої маски може проглянути раптом сповнений тривоги і болю трагічний людський погляд. Принцип «маски» виводить Піранделло на кін шекспірівської драматургії. Пронизливе в своїй мудрості й трагізмі мотто над театром «Глобус» — «Весь світ — лицедійство» — цілком могло б бути написаним над омріяним, але так, по суті, і не здійсненим театром Піранделло. У своїй автобіографії 35-річний письменник написав: «Мені здається, що життя — це вкрай сумна буфонада, бо в нас живе — взявшись невідь звідки, навіщо й чому — постійна потреба ошукувати самих себе, мимоволі вигадуючи якусь реальність (для кожного свою, аж ніяк не однакову для всіх), — реальність, яка з плином часу все дужче й дужче виявляє всю свою примарність та ілюзорність»[3]. Завважимо, що такий внутрішній світ — це світ без Бога, а отже, світ хисткий і розцентрований, відкритий всім зовнішнім небезпекам і спокусам, — світ без етичних самокорекцій, народжений палючим диханням XX століття, що самотворчий космос людського духу перетворило на самогубні сипучі піски в пустелі свідомості.