Бранець раптово замовк. Вогник спершу не втямив, куди дивиться Векша, а тоді зрозумів. На Далеборів оберіг з темного срібла із зображенням вовчої голови.
- Вовк Перунів, - пробурмотів полоненик, - ой пропали! Ой, лихо! Віщий… Пощадіть! Віщий…
- Ти пізнав оберегу Перуничів, - холодно сказав Далебор, - отже відаєш і давній закон. Життя убивць – за життя Перунова Дуба!
- Віщий, ми не винні! – заскиглив Векша, - то все Варсонофій з Остафієм. Мніх велів рубати, а Остафій і не суперечив. “Цікаво, - говорить, - глянути, як таке страхіття руне в річку.”
Якийсь спогад мигнув в очах старого жерця.
- Хто він, Варсонофій?
- Чернець з Борисоглібського монастиря, що в Турові. Вертається з паломництва. Був на Афоні… В Єрусалимі був…
- Чим дуб йому завадив? – вибухнув Тверд, що стояв тут таки.
- Спокуса, каже, ідольська, - озвався Векша, - але я не винен… Я…
- Ти рубав дерево? – тим же спокійним голосом спитав волхв, - саме ти, Векшо з Турова? Ти тримав у руках сокиру?
Збрехати Векша не міг. Як не могла жаба не повзти до змієвої пащі.
- Рубав… Але…
- А оті двоє? – волхв кивнув на позосталих бранців, що їх тримали Тверд та його люди.
- Вони теж…
- То й отримуйте, що належить таким за законом Прави, - мовив Далебор і відвів свій вбивчий погляд. А тоді рушив урочищем нагору, полишивши протолчанам виконувати присуд.
Остафієві люди так піддалися жазі руйнування, що проґавили нападників. Адже звалити сокирами тисячолітнє дерево було неможливо. Тому, біля самого стовбура розпалили вогнище і довбали вже по випаленому. Вогник побілів. Прадуб, добрий приятель його дитячих літ, гинув, не маючи змоги захиститись.
- Заберіться від дерева геть! - сказав Далебор таким лунким голосом, що його почули навіть крізь цюкіт сокир.
- Чого тобі, діду? – весело спитав багато вбраний бородань, що стояв трохи осторонь, - чи може сам хотів би напиляти дров на зиму?
- Ніхто з вас, - озвався волхв, - не доживе не тільки до зими, а й до Ярила.
- Чи не зурочити нас хочеш, чаклуне? – хмикнув купець, - іди звідси, доки живий-здоровий! Ти, як і деревина ця – зажився на світі.
- Не можна зурочити мертвих, - сказав Далебор спокійно і видобув меча. Вогник рвонув з піхов М’єльнір. Ззаду надбігали бродники на чолі з Твердом.
- Сла-ава! – рявкнув Тверд, - биймо!
Свиснули стріли. Хтось закричав від болю. Купцеві люди, отямившись від несподіванки, зайняли оборону за димлячим стовбуром. Дим заважав цілитися, і протолчани пішли врукопаш.
Вогник рвався до Прадуба. М’єльнір уже забрав життя двох чоловік, що насмілилися заступити шлях його господареві. Літа важкої праці не минули марно – зупинити нині юнака могла хіба що стріла у серце, але не людина з мечем. Він прорвався до стовбура і почав розкидати палаючий хмиз.
- Ла-адо!
Жіночий пронизливий голос. Вогник обернувся якраз вчасно, аби зустріти ще одного ворога. На допомогу напаснику біг другий. Поза їхніми спинами Неждана натягувала лука.
Юнак не бачив, аби його подруга сідала у котрийсь з човнів. Однак, вона була тут і при зброї… Вільна Неждана… Меч його мигнув блискавицею, розвалюючи голову супротивнику. Вогник продовжував розкидати хмиз. В голові крутилося від диму… Він уже нічого не бачив довкола, окрім чорної діри, що її виїв вогонь в боці віковічного красеня.
Чоловік з окутою залізом палицею, який нестямно вимахував нею, неодмінно забив би юнака, аби не Нежданина стріла, що потрапила нападникові просто в потилицю. Удар втратив частину своєї сили, але палиця таки ковзнула по незахищеній Вогниковій голові. І опустилась темрява.
***
“Люлі-люлі, мій синочку, - ніжно шепоче темрява, - татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…”
“У моря калина, під калиною дівчина, - воркоче інший жіночий голос, - не шиє та діва, не пряде, взори не гаптує, лиш чари чарує. Ідіть-но, вроки, від онука Дажбожого Сяйвіра на сухі ліси, на гнилі води… Тут вам, діти Марени, не стояти, білого тіла не ламати, червоної крові не в’ялити, білого тіла не сушити… На морі-окіяні, на острові Руяні, дванадцять дубів, на них дванадцять соколів… Крилами замахали, все лихе розметали…”
“Сяйвір, певно, хворий, - поволі пропливає думка, - хто такий Сяйвір?”
“Запам’ятай, онучку, - це вже говорить чоловік, - ти є Сяйвір, син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів з роду Боричів. Мусиш пам’ятати це як Дажбожу молитву. Щоб не сталося з нами – не забувай!”