“Не забувай, синку, - зітхає голос жінки, що співав колискову, - не забувай…”
“Сяйвір, син Межиборів… Та це ж я… Я…”
“Калино, Святославо! – гукає чоловічий голос, що розказував родовід, - біжіть з малим до озера! Там є човни!”
“Рятуйся, Калино, я прикрию! – інший чоловік, молодший.
“Межиборе! – кричить розпачливо жінка, - Боги! Межиборе…
Тінь у гострому шоломі. В руці меч… На лезі кров…
Кров батька Межибора…
“Ти убив його! – жінка з розпачем, - що ж ти накоїв, братовбивце!”
“Калино, - говорить тінь, - стривай… Не бійся… Я все тобі пробачу! Задля дитини – зупинись!»
“Ти – мені пробачиш?! Ти?!”
“Не треба, Калино!”
Він, Сяйвір, з жахом притискається до підніжжя дерев’яного Образу Перунового. Поруч з ним – жона у білому. Не Калина… Голос, що співав колискову, затих навіки.
“Заберіть їх звідсіля!” – хрипкий голос з чужинецькою вимовою.
“Обережніш, Чудине, - застерігає хтось, - це ота відьма! Зурочить – жоден піп не відчитає!”
Сяйвик впивається зубами в руку, що схопила його. Рот наповнюється солоною вологою.
“Кляте щеня! Уб’ю!”
Лезо списа направлене просто в груди… Біла тінь поміж ним і смертю…
“Бабусю! Бабо Славо!”
“Ти убив відьму, Чудине! Дивись тепер!”
“Чудине, Туко! – голос воїна в шоломі, - геть, дикуни заокські! Не смійте чіпати хлопця!
Воїн нахиляється над ним. В його руці все той же скривавлений меч.
“Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я ж Косач… Косач Борич… Не бійся… Я заберу тебе з собою… Я нині… твій єдиний родич. Ти згадаєш мене… Не бійся!”
“Мама казали – ви не родич, ви зрадник! – кричить той, кого звали Сяйвіром, - я ніколи не стану зрадником, як ви! Я – Сяйвір, син Межиборів!”
“Чули, отче Варсонофій? – воїн з розпачем, - що мені робити? Дитя не пізнає мене… Та ще й – “син Межиборів”… Пропало… Геть усе.
“Діти швидко забувають, - заспокоює ще одна тінь, - і ми змусимо його забути це ім’я. Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.”
Вода у озері червона.Чи-то від променів сонця, що хилиться за дерева, чи-то від крови Боричів…
“Хрещається раб Божий, - бурмоче тінь, - і нарікається Самуїлом… Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого…”
“Не забувай…, - шепочуть голоси загиблих, - не забувай…”
- Вогнику! – знайомий голос з Яви16, - Вогнику!
Пахне димом і гаром… Це горять хати з дубових колод… Страшний холодний вихор засмоктує іскорку життя, що колись звалася Сяйвіром. Біле світло попереду… І тиша… Тиша… Ніяк не наздогнати тих, що пройшли цим шляхом раніше…
- Тяжка рана, Віщий? – знову голос живої людини.
- Ґуля на потилиці – і все. Та боюсь я, Ярволоде, що він знову засне… Того разу я ледве виходив хлопчину, а нині…
Світло пробивається крізь заплющені повіки… Живе світло Дажбоже…
- Вогнику, - знову кличе хтось, - Вогнику?
- Я Сяйвір, син Межиборів, - ледве вимовляє юнак і розплющує очі. Так само пахне гаром і димом, але він уже знає, що це не палаюча весь. І старий чоловік з золотавими очима усміхається з полегшенням:
- Хвала Богам, житимеш, Вогнику.
- Я Сяйвір…, - бурмоче юнак і з зусиллям зводиться на ноги. Його нудить, а гул у нашвидкуруч перев’язаній голові зливається з близьким гудінням порогів.
- Віщий Далеборе! – чується від гурту людей на скелі, - а підійдіть-но сюди.
- Вогнику? – запитує Далебор, - ти б може сів?
Юнак заперечливо хитнув головою. Дві половини його життя нарешті з’єдналися в одне ціле. В тій, перший половині його звали Сяйвіром… Сяйвіром Боричем з лісового селища на…
На Туровщині…
Далебор таки пішов до гурту бродників, а Ярволод, протолчанин, простягає Вогнику руку:
- Тримайся, друже! Цей здоровило з палицею трохи голови тобі не розвалив…
Вогнище біля дуба загасили. Пошарпані протолчани тісним колом оточили двох зв’язаних бранців. Це купчина у багатому вбранні та мніх у чорному довгополому одінні.
- Кажуть, що християнські жерці битися не вміють, - говорить Ярволод до Вогника, - віриш, він мене трохи не придушив! Ходімо ближче, здається, Віщий знає його!
- Що, Врабію, - питає тим часом Далебор у полоненика, - не забув ще ті часи, коли розбійничав з ватагою своєю?
- Я той гріх давно відмолив, - понуро відповідає чоловік у чорному, - і не тобі, поганине, мені дорікати!
- Я ж попереджав тебе, чоловіче, - аж занадто лагідно каже волхв, - аби ти ніколи більше не робив того, за що карають Боги Руси. Я ж полишив тобі твоє нікчемне життя лише задля хоробрості твоєї. Ти ж покинув меча, але не покинув злодійських звичок. Ти напав на безборонного, та ще й нацькував на нього оцих ось безбатченків, що життям заплатили за дурість свою!