- Не думай, - мовив він врешті, - а краще - забудь.
- Але як не думати? Хіба зможу я бути Перуничем? Чи навіть просто жити поруч з вами, Віщий?
- Твій дух, - м’яко мовив Далебор, - опирався закляттю цьому так, що трохи не вбив твоє тіло. І, хлопчику мій, я знав про це віддавна. Коли я натрапив на тебе, тебе доглядав чернець, котрий звав тебе Самійлом. І на тобі був їхній оберіг.
- Але як ви могли тоді… Для чого?
- Гатило Борич, - озвався волхв, - був моїм бойовим побратимом. Ми разом билися під Корсунем. Він був гриднем князя Володимира, а я- молодим Перуничем, що тільки-но заслужив право носити чуба. А потім наші шляхи розійшлися надовго. Мені довелося покинути Київ з волі Верховного жерця, а опісля вже не було куди повертатися. Гатило ж, коли князь його зрадив віру предківську, покинув свою службу і подався в туровські ліси.
- Се мій дідо, - сказав юнак, - я пам’ятаю… Мене звали Сяйвір. Син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів… З роду Боричів…” І що б з тобою не сталося – не забувай!”
- Не дивно, що він змусив тебе витвердити родовід. Гатило завжди був вірний звичаям.
- А хто така бабуся Слава? Його жона?
Далебор похитав головою.
- Ні, Вогнику… Се й була моя Святослава, Ратиборова донька. Твоя мати, Калина, здається, – її дочка. Імені чоловіка Святославиного, а твого другого діда, я не знаю, бо зоставив її до того, як вона вийшла заміж. Не знаю, і як вона опинилась в Дреговичах. Ізгойська весь, в якій вона виросла, була аж десь під Овручем. Бачиш, як доля грає людьми? Ми розминулись у Яві на який-то рік…
Вогник з хвильку осмислював звістку, що є онуком Далеборової коханої. Тоді озвався несміливо:
- А ви певні того, що це була саме вона?
- Певен. Бо туровці оповідали, що вона зціляла праною… Дотиком руки. Як і її мати-волхвиня. Тому її знала трохи не вся Туровщина. Чорноока красуня непевного віку, що говорила з полянською вимовою… Вона була набагато молодша за мене, а відьми взагалі повільно старіють… Ну, а полянська вимова – то вже од матері.
- Кажете, усі знали, - мовив з гіркотою Вогник, згадавши білу тінь, що метнулась між ним і лезом списа, - однак, ніхто не захистив… Ні її, ні Боричів…
- Боричів, Вогнику, не дуже полюбляли, - сказав Далебор, - у Турові я багато чого наслухався про рід твій… від хрещених людей. Занадто рідні твої були вільні… І багаті. Гатило бджіл розводив просто у весі. Говорили, що він таке бджолине слово знав. А де бджоли – там меди… І віск… Комусь впоперек горла стали ті меди. Багато хто навіть радів нишком, коли не стало Боричів.
- А хто такий, - Вогник затнувся, - Косняч… Чи Косач… Мамин чоловік? Вона покинула його?
- Ну, - мовив волхв, - Косач Борич, Коснятин у хрещенні, передостанній син Гатила. А твій батько Межибор – наймолодший син старого Борича. Вони не тільки брати кровні, але й матір одну мали. Гатило бо мав багато жон… як і князь його.
- Чому він зрадив, Віщий? Я про Косняча…
- В ті літа, - заговорив Далебор, - туровським намісником був княжич Ізяслав, син Ярославів. Сам невимовний красень і в дружину собі підбирав людей гарних. Або, принаймні, сильних. Було у нього два охоронця з Ярославля, що на Суздальщині – брати Чудин і Тука з тамтешнього люду, так ті хвалилися, що на ведмедя навіть без ножа ходили, з самим загостреним кілком. Та якось на полюванні наскочив княжич на розлючену ведмедицю, а охоронці його чи-то заґавились, чи-то злякались… А Косняч, тоді ще Косач, опинився поблизу. І здолав звірюку трохи не голіруч. Княжич, ясна річ, вподобав рятівника свого. Косач і з лиця гарний був – чуб русявий, очі сині… Як ось у тебе…Певне, ви обидва вдалися в Гатила, той замолоду теж був таким. Ну, й запропонував Ізяслав Косачу місце в дружині. А в Турові хтось і сказав уголос: “Так це ж Борич! Поганин!”
- Тобто, - спромігся на слово Вогник, - вуй17 мій мав вибирати… Або зостатись Боричем, або піти на княжу службу…
Перед очима майнуло видиво. Чоловік в гострому шоломі простягає до нього руки. А у вухах пролунав власний, по-хлоп’ячому пронизливий голос: “ Я ніколи не стану зрадником, як ви!”
- І вибрав вуй твій службу княжу, - продовжив Далебор, - хрещення прийняв… Весь Туров збігся дивитись, як один з непокірних Боричів себе рабом Бога чужого визнав.
- А що ж на те дід Гатило? – спитав Вогник вже знаючи відповідь.
- Гатило Борич зрікся сина, - поволі відповів старий, - Косняч втратив батька і рід… Жону теж втратив… Аби жити з ним, Калина теж мала охреститись. І одружитись за їхнім законом. У церкві… Косняч бо був тоді на виду. Йому заздрили за прихильність княжу і не пробачили б жони-язичниці. Втім, твоя мати сама не пробачила тому, кого колись кохала. Вона оголосила себе вдовою перед Богами і Родом. А Коснячу веліла передати: “Чоловік мій на ім’я Косач Борич помер. Коснятина ж, дружинника княжого, я не знаю і жоною його бути не можу.”