***
Вогник спустився у вибалок, що вів від Вишнього Святилища до Дніпра. У повітрі відчувався теплий подих Лелі. Знову весна… Від загибелі Неждани проминув рік.
Саме тут, на березі Славути, протолчани склали для своїх загиблих погребове вогнище. Він не був на похованні, бо лежав без пам’яти. Наче сотня літ минула з того дня.
Вони з учителем навідували Прадуба. Зима була суворою, і дуб таки всох. Зеленіла лише одна гілка, витягнена до Славути, наче в останньому вітанні. Далебор на зворотньому шляху завернув на древнє Святилище і дав зрозуміти своєму помічникові, що хоче побути сам. Вогник розумів учителя – всупереч всьому волхв сподівався, що Прадуб вистоїть.
Юнак підійшов до зарослого травою горбочка. Скинув накидку з лисячих шкірок і розстелив її біля нього. Вийняв з-за пазухи білого вузлика. З-під поваленого дерева вибрався Полісун, котрий встиг уже пробігтися берегом вперед і повернутись, та запитально подивився на друга.
Вогник розгорнув полотнину і видобув крашанки з качиних яєць, шматок вудженини та в’ялену рибину. Зверху поклав перепічку з дикого проса. Згадав, як бідкалася Твердиха, котра принесла йому перепічки, що нема змоги відзначити Великдень як належить. З короваєм із білого тіста. Короваї для бродників лишилися в минулому, там же, де рідні гради та весі. Та й Вогник не пам’ятав їх смаку. Він зітхнув і поволі проказав Дажбожу молитву, як-то і належало Великого Дня. Тоді пом’янув усіх своїх родичів, чиї кістки лежали у Туровській, а чи Полянській землях, і окремо – Неждану. Скромну тризну розділив з Полісуном, а крашанки зоставив у густій траві могильного горбочка, насипаного на місці вогняного поховання. Вільна Неждана… Юнак відчував її незриму присутність. “Скільки праху на землі, стільки і воїв небесних…” І серед них – його лада з луком в руках…
Полісун тривожно загарчав, одразу перетворившись на дикого звіра. Вовк почуяв чужого. Вогник підхопився на ноги, одночасно видобуваючи меча. За хвилину він уже вибрався узвозом вгору, до дубового гайочку, який ховав у собі Вишнє святилище. Тепер уже і він чув заброду. Чоловік особливо не ховався і чалапкав трохи не по Вогниковим слідам.
Юнак пірнув за розлогі кущі терну, що росли над узвозом. За хвилину він упевнився в тому, що це таки чужий. Ніколи ним не бачений широкоплечий, але присадкуватий чолов’яга. На голові мав шапку, оторочену хутром, на плечах важке корзно черленого кольору, гаптоване золотим шитвом. З-під плаща виглядала біла, золотом же розшита чуга, підперезана тканим поясом… Штани тонкого сукна, сап’янці… Непростий птах залетів на Хорсицю. При боці у чоловіка висів меч. Іншої зброї Вогник не помітив, але допускав наявність ножа й бойового браслета.
Невідомий зупинився, зняв шапку і витер нею розчервоніле лице. Був він уже немолодим, волосся мав якесь аж занадто світле, трохи не біле. Борідка клинцем надавала прибульцю суворого вигляду, але очі непевно зиркали врізнобіч. Чоловік чогось побоювався. Не людей – не такий бо він мав вигляд, та й меча так і не видобув. Він постояв трошки, а тоді рушив у гайок ледь видною стежиною. Вогник з Полісуном обережно скрадалися за ним.
Стежка вивела незнайомця до місця, де кам’яні брили творили у траві знак Безкінечності. Посередині височів жертовник, оточений камінним колом, а за ним – Образ Дажбожий, вибитий у камені мабуть ще за тих часів, коли люди, що мешкали тут, називали себе просто – ар’я…
Чужому очевидячки муляла дзвінка тиша, яку не порушував навіть пташиний спів. Коли він побачив кам’яні кола, то похапцем зробив оберігаючий знак, притуливши почергово складені пальці до чола, живота та плечей.
Вогник нашорошився. Чужинець напевно належав до хрещеного люду. Чи не плекав він лихих задумів? Лодій у затоці під Чорною Скелею не було, отже чолов'яга приплив човном з переправи. Приплив сам… Чого він блукає по острову? З другого боку, аби його одновірці намірилися зруйнувати Святилище, то прийшли б сюди гуртом. А прибулець сам-однісінький, та ще й чогось боїться.