- Як вбити твого князя, Рогдане… - докінчив волхв.
- Ізяслав ніяк не може наважитись, - мовив Рогдан пригноблено, - але на нього тиснуть і брати, і наближені. Щоправда, зараз їм не до Полоцька. Зі степу йде новий ворог!
- Кочівники? – спитав Далебор.
- Кипчаки, - сказав Рогдан, - люті, як зграя скажених псів. Переяславці продражнили їх половцями, бо волосся світле мають, мов та полова. Покручі якісь, їй-бо… Вперше вони поткнулися до них у рік Кривавої Зорі.
Вогник пам’ятав ту блукаючу зірку, що палала на нічному небі кривавим вогнем. Далебор ще називав її Мечем Перуновим.
- За рік до того ми билися з торками, - продовжував Рогдан, - в союзі з Ярославичами! Ха! Нині здається, що це байка! Так от, торки ті – присяжні вороги кипчаків і казали, що з ними зладнати важко. А нині вивідачі їхні говорять, що кипчаки рушили усією ордою, і торки в союзники Всеволоду Переяславському набиваються. Та як би там не було, а Всеславу зосталося жити до першої битви з кипчаками. Програють Ярославичі, чи виграють – Всеславу кінець!
- Гаразд, - мовив Далебор, - а чого ти хочеш від мене?
- Ти – диявол, волхве! – сказав Рогдан понуро, - ти можеш все! Ти зможеш вирятувати Всеслава! Не полишай же у біді свого вихованця! Ти ж учив його…Нас… Поможи!
- Виривати у родичів шматок з рота я його не вчив! – відтяв Далебор, - це вже ваша наука, Рогдане, твоя, та інших поплічників його! До того ж Всеслав зрікся і мене, і мого навчання. Я не бачив його…двадцять літ, як не більше.
- Але він-то тебе пам’ятає! – не вступався Рогдан, - він знав, що ти живий! Як – одному Богу відомо…, чи комусь іншому, бо як можна бути певним в житті трохи не столітнього старця, та ще й волхва. Це диво якесь, не Боже, звісно… Ти зовсім не постарів, Далеборе!
- Душа моя зістарілась, - мовив волхв, - через таких ось як Всеслав… І ти…
- Далеборе, - вже благав Рогдан, - та поможи ж! У Полоцьку і досі оповідають про те, як ти княгині життя врятував, коли вже всі відступились – і знахарки, і лікарі заморські… І як за тобою вовки зграями ходили, і як ви зі Всеславом одне одного чули…хтозна на якій відстані! Про нього і досі слава йде, що ти його чарам своїм навчив, і він може обертатися на вовка! Я душу свою гублю, оце з тобою розмовляючи, але ж Всеслав мені не тільки зверхник! Він друг мені, і родич, бо ми обидва – Рогнединої крові!
Далебор щось обмірковував. Тоді сказав:
- Я мушу просити поради у Богів своїх. Завтра скажу відповідь.
Рогдан мимоволі перехрестився. Тоді зітхнув.
- Завтра, - мовив, - чекаю на тебе на Чорній скелі, волхве. Мої лодії стоять на переправі. Так, чи ні – все одно рушати! Бувай!
Кривич повернувся і подався вибалком униз, згорбивши спину і загрібаючи ногами, наче тягнув на плечах мішка. Вогник звів на учителя очі. Наставник його, завше такий спокійний, аж на виду збілів. А тоді сказав щось таке, чого юнак тоді не втямив одразу:
Одна гілка ще зелена! Можна спробувати!
***
Вогник почувався недобре.
Він ніколи ще не покидав Хорсиці надовго, а вище порогів так і зовсім не бував, опісля того, як Далебор привіз його сюди маленьким.
Учитель погодився їхати з Рогданом до Києва. Ніч він провів на древньому требищі, видно, чекаючи знаку. І, напевне, отримав той знак, бо ранком велів Вогнику збиратись.
Протолчани провели їх до Чорної Скелі, а Тверд з Ярволодом аж вище порогів. Обидва дуже шкодували їхнього від’їзду. Тверд бурчав похмуро:
- Один був рахман у громаді, і того втрачаємо. І що вам, Віщий, робити межи хрещеними? Негоже вовку жити межи псів.
- Живий зостанусь – повернусь, - обіцяв Далебор.
- Ну хоч Вогника нам залиште!
Юнак захвилювався. Їхати він не хотів, але не хотів і розлучатись з Далебором. До того ж у Києві він міг знайти людей, яким заприсяг кревну помсту… Вогник, затамувавши подих, очікував, що вирішить волхв. І Далебор таки взяв його з собою. Разом з Полісуном – сіроманець стрибнув до лодії в останню хвилину, перелякавши веслярів.
І ось вони у дорозі. Вогник уже не раз шкодував, що покинув острів. Де вже Рогдановим людям до спокійних, виважених протолчан… Усі – і воїни, і гребці занадто метушливі та галасливі, не мають ніякої стриманості ні в питві ні в їжі. Серед челяді Рогданової – кілька людей неслов’янського виду – вузькоокі, вилицюваті, хоч і біляві як сам Рогдан. Спитав, що за люд, Рогдан відповів, що це роби-чудини. Без кайданів, без нашийників… Однак, покірно працюють і тікати нікуди не збираються. Спитав у Далебора, як таке може бути – старий буркнув лишень: