- Віщий, невже ромеї аж такі сильні чародії, що змогли зурочити навіть князя? – майже пошепки спитав хлопчина.
- Не чари їхні сильні, лиш дух слабкий у тих, хто чарам тим піддався! – сказав старий різко, - Боги наші, Вогнику, не люблять кволих і безпорадних. Вони дають одним розум, другим – рало, ще іншим – меч для битви, і не їхня провина, що деяким людцям потрібен костур замість меча.
- Віщий, - озвався хлопчина, - а я ось – слабкий і кволий… Іноді мені здається, що навіть Полісун, - він зирнув на вовченя, - сильніший за мене…
Волхв глянув на хлопця, і суворе лице старого ледь полагіднішало.
- Ти не слабкий, - мовив, - буває так, що душа сильніша за тіло.
- Але що мені робити? Чи зможу я втримати меча?
- Треба зробити так, аби тіло доросло до духу, - сказав старий півжартобливо, а потім додав серйозно, - ти не тільки володітимеш мечем, ти сам станеш зброєю!
- Блискавицею Перуновою? – спитав хлопець захоплено.
- Атож… Але це тяжкий шлях, Вогнику. Та тому, хто пройде його, вже не будуть страшними ніякі закляття.
***
Тяжко й залізу на ковадлі, а що вже говорити про чоловіка…
Хлопчина стоїть перед хижкою, де вони живуть удвох зі старим. Між дубами, попереду, видно требище: жертовник, складений з каменю, та Образ Перунів. Все Святилище вкрите густою високою травою, окрім неї на ньому не росте ні кущика, ні деревця, дуби ж оточують його правильним колом, немов охоронці.
Полісун лежить у затінку і співчуває приятелеві. Як хлопець розуміє, коли вовченяті боляче, або коли воно голодне, так і звір відчуває людину. Інших людей жахається вовченя, Далебора-волхва слухається, підкоряючись міці його волі, а ось від маленького чоловічка лине інша сила, м’якша, лагідніша. Але сила є, і “ звір Перунів” – так бо зовуть вовків волхви, переймається муками друга.
Хвилясте русяве волосся Вогникове змокло від поту. Ноги тремтять від напруги. Важкий дерев’яний кийок вивертається зі спітнілих долонь.
Далебор звелів вправлятись, а сам подався кудись і не сказав, коли вернеться. Можна було б, звичайно, й перепочити трохи, свідків би тому не було, а Полісун не розкаже, бо говорити не вміє. Та малий певен – Віщий знає все. А може й самому Перуну захочеться глянути з Вираю на те місце, де стоїть Його Образ. Помітить Вишній недбалість Вогникову – і прощавай заповітна мрія стати воїном Його. Бо слабкі та ледачі ніколи не потрапляють ні до земного, ні до небесного війська Бога Воїнств.
Вперед… вбік… назад… знову вперед… Зранку почав Вогник повторювати один і той самий рух, що зветься “подвійне коло”, а нині сонце вже схиляється донизу. І їсти хочеться, і комарі дошкуляють. А зійти з місця соромно. Далебор не лаятиме, тільки зміряє поглядом зневажливим від голови до стіп, і від погляду цього хоч під землю западися.
- Слава Перуну, Богу прі8 і боріння, - бурмоче хлопець уривки зі славнів, котрим навчив його старий, - і хай святиться давнє ім’я Його – Індра, бо то є Бог серед Богів, так кажуть Веди… Індра був і пребуде од віку…
Лише Перуничі, жерці-воїни, мають право вимовляти давнє ім’я Бога Воїнств. Вогник розуміє, що довірив йому старий волхв найбільшу з таємниць і пишається тою довірою. Адже й ім’я душі людини не можна називати будь-кому, а тим більше – ім’я Перунове. У нього, Вогника, теж є таємне ім’я… Високою Мовою Пращурів зветься він Карна, Смуток, та вимовити вголос це ім’я зможе хіба що смертної години.
Ім’я душі дав Вогнику старий волхв, котрий не є йому ні дідом, ні родичем. Далебор говорив, що підібрав його, Вогника, тяжко хворим десь у туровських лісах. Хлопець цього не пам’ятає. Не пам’ятає взагалі нічого, окрім того, що прокинувся у Далеборовій хижі з якогось тяжкого сну.
Жони бродників з Протолчої весі жаліють хлопчину, шиють йому одежину, гаптують сорочки. Вогник дари приймає з вдячністю, але не хоче, щоб його жаліли. Ці ж жони прозвали хлопця Вогником, хто-зна чого, може за гордовиту палку вдачу, а може за мрійливі вогники в синіх, гарних, мов у дівчати, очах.
У майбутнього Перунича дійсно горда душа, що не дає оце йому впасти у траву від смертельної втоми. Аби відволіктися, він починає думати про вбрання, дароване тіткою Твердихою, жоною ватага Протолчого, Тверда. Візерунки на сорочці здаються йому знайомими. Взір зі зчеплених свастик нагадує чомусь протяглу пісеньку, чуту хіба що уві сні…
“Люлі-люлі, мій синочку… Татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…”