Врешті, лодії звернули в гирло Почайни, до торгової пристані. Поки Вогник роздивлявся град на горбистих берегах Славути і подумки порівнював цей витвір людських рук зі спокійною величчю Хорсиці, Далебор змовлявся з Рогданом:
- Сидіть на Брячиславовому дворі і не дуже показуйтесь на люди. Не треба, аби кривичі твої тинялися по місту. Скільки вас тут?
- Зі мною три десятки, не рахуючи челяді, і у місті чоловік двадцять. Це все.
- Поки що досить, - мовив Далебор, - чекайте – і тільки. Сам нічого не роби, бо знову сотвориш яке-то глупство. Ми з вами не підемо – не треба, аби нас бачили разом.
- Ти вже щось задумав, волхве? – стрепенувся кривич.
- У справах хитких і непевних, - усміхнувся Далебор, - я завжди покладаюся на волю Богів.
- Якщо твої ідоли поможуть витягти Всеслава з темниці, - буркнув Рогдан, - я перший поставлю перед ними свічку…
- Кожне сказане слово, - сухо озвався Далебор, - в’яже міцніше за мотуззя.
Рогдан зиркнув на нього і знову перехрестився. Вогник зневажливо відвернувся. Він незлюбив Рогдана з самого початку подорожі. Кривич теж не терпів цього молодика за його занадто уважний погляд і холодну зневагу, яку Вогник майже не приховував. А найбільше Рогдану дошкуляло те, що тоді, на Хорсиці, він таки злякався Святилища, переповненого поганською силою, і юнак це бачив.
Тож розлучилися вони без особливого жалю. Рогдан зі своїми людьми подався на Брячиславів двір, котрий належав колись батькові Всеслава, а нині там зупинялись торгові люди з Полоцька, яким Всеслав дав колись на це дозвіл. Кривич сподівався, що у воєннім заметі ніхто не зацікавиться його особою, досить у Києві відомою. Далебор же з учнем подалися торжищем до того місця, де, як сказав старий, стояла колись Велесова Святиня. Поруч, наче сіра тінь, біг Полісун.
Київське торжище, як завжди велелюдне, нині торгувало не стільки товарами, скільки чутками. Повітря гуло від голосів і окликів. Вогник, чутливий, мов звір, не звик до натовпу і різких запахів і тому йшов як очманілий, не дуже роззираючись довкола. Чув, як Полісун тиснеться до його ноги і стиха гарчить. Вухо ловило у галасі уривки розмов:
- Переяславщину зайняли… Князь Всеволод відступив на Сіверщину…
- … на Альті-річці… Битва була… Не встояли…
- Наш Ізяслав примчав кінно сам не свій. І зачинився на Горі.
- У мене син у дружині! Леле!
- Біженці переяславські говорять, що цей ворог гірший за печенігів!
- Треба йти з граду… Ліс…
- Ти, злидню, зібрався та й пішов… А у мене товари. Заморські!
- В його товари, а у мене жона і діти! Та й сам не хочу бути рабом половецьким!
- Захищатись! Якщо зачинитися в граді… Вал на Оболоні…
- Не витримає… Аби витримали стіни Ярославова града!
- Чим захищатись будемо? Дружину розбито! А у люду зброю відібрали Коснячеві посіпаки!
Вогник аж здригнувся, коли почув ненависне ім’я. Він навіть не подумав, що це може бути якийсь інший Косняч, як не звертав уваги на те, що зустрічні нечемно витріщаються на них.. А вони, троє, мимоволі притягували погляди киян – високий старий у білому вбранні, що при боці мав меч, а через плече похідні гусла, чубатий молодик, на обличчі якого невимовна врода наче поєдналась з гордістю та відвагою, й величенький вовцюга, що біг за ними, як пес.
Хтось у натовпі вражено охнув:
- Перуничі у Києві! На добро чи на лихо?
- Давно тут не бачили волхвів…
Натовп почав стискатися. Вогник посунувся ліворуч, аби прикрити навчителя. Чув, як тривожиться Полісун – вовк розгубився від надміру нових вражень. Юнак і сам почувався недобре, більше від того, що не міг визначити ворога, якого треба стерегтися.
- Князь Володимир повивів цей відьомський накоренок, - мовив хтось зовсім поруч, - та видно не до кінця!
- Древні Боги гніваються, що забули їх… - озвався інший голос, - звідси і напасть половецька!
- Напасть половецька, чоловіче хрещений, від того, що повні у нас лише гульбища і требища таємні, а церкви порожні стоять!
- Як прийде ворог, то не кирикони врятують, а мечі!
- Царгород Богородиця прикрила платом від навали язичницької, бо щирої віри люди там живуть!
- Еге ж, і обдирають щиро всіх, до кого досягнути можуть! А можні наші у них тому навчаються!
- Князь Ізяслав, - встряв у суперечку ще хтось, - присягнув на святому хресті, що лиха не зробить братаничу своєму, Всеславу, і присягу ту порушив…