- Тоді нам не було інакше, - співав Далебор, - і нині пребудемо достойні! Ми можемо одбитись од ворогів! І зробимо так – одбиймося! Ідемо до степу нашого і борімось за життя наше як воїни! Бо ми є з пращурами нашими, не самотні ми! І мислимо про поміч Перунову! А тому, хто захотів землі нашої – киньте її до вуст уповні, аби замовк навіки! Будьте синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!
В тиші, що настала по тому, пролунав молодий голос:
- Ми билися, але програли! Що нам робити?
Це мовив поранений дружинник. Далебор відповів спокійно:
- Одна битва – це тільки одна битва. Де не стримає дружина – збирають рать!
- У нас відняли зброю! – вигукнув здоровило-коваль, - князь Ізяслав, видно, боїться власного люду більше, ніж половців! Де це бачено, аби в киян не було мечів?
- Те, що віднято, - мовив волхв, - можна й повернути! Чи кияни забули, що таке віче?
Натовп тривожно загудів. Хтось зло вигукнув:
- Послухайте, лишень, чого цей поганин навчає! Чи не ворохоби20 перед лицем ворожим?
- З якого часу, - закричали у відповідь, - віче стало ворохобою? Право маємо збиратися! Право маємо у князя вимагати, аби захистив нас! На те бо він і князь, аби люд боронити! Чи князь має лише податки з люду брати? Чув я на власні вуха від челядинців, що хоче Ізяслав тікати у землі Ляські, до тестя свого!
Звістка ця впала наче каменем у воду і посилила галас.
- Він, отже, до ляхів, а ми тут лишимось кипчакам як здобич?!
- Та що ж це робиться у світі, леле!
Далебор мовив своїм глибоким голосом, і його почули всі:
- Якщо не хочете стати здобиччю кипчака – озброюйтесь і ставайте до битви! Чи мені вчити киян, як добути собі мечі?
До каменю, розсуваючи натовп, давно вже протискалося п’ятеро озброєних людей. Поранений вояк, якого вони штовхнули, пирхнув:
- Ось вони у кого… мечі!
Дід, що стояв поруч з ним, підскочив до каменя трохи не по-молодечому.
- Віщий волхве, - зашепотів, - ото – люди тисяцького! Вам би сховатися де…
Далебор пильно подивився на старого, чиє лице стягував давній рубець.
- Коли це ми з тобою, Сулице, - спитав врешті, - ховалися від озброєних людей?
- Замолоду, - прошамкав дід, - мене й справді прозвали Сулицею, а нині звуть дідо Шевчик. Але як ви мене пізнали? Се чари якісь, їй-пра!
- Пам’ятаєш, Сулице, печенізький набіг та облогу? – ледь всміхнувся Далебор, - і як ти останній свій ковток води віддав Данкові з Перунового Гаю, коли той від рани запаленої мав вогневицю?
- То ви і є Данко?! – охнув дід, - та ви ж наче молодші за мене! Оце вже – напевно чари!
Озброєні люди були вже зовсім поруч. Вогник зрозумів з уривків розмов, що це – міська варта, котра підкорялася київському тисяцькому. Юнак краєм вуха слухав розмову Далебора з дідом Сулицею, а очима стежив за вояками. Їхній старший якраз пробрався до каменя і мовив зачепливо:
- Що тут є? Це ти, старий поганине, підбиваєш люд на ворохобу?
Дідо Сулиця тут таки вступився за віднайденого знайомця:
- Чоловік пісні співає, десятнику! Про минуле, про звитяги пращурів!
- Тобі, діду, - хмикнув десятник, - вже про матір-сиру землю пісні слухати треба, а не про вояцькі справи! Радій, що я і тебе не всадив до холодної! А ти, - вже до Далебора, - віддай зброю й ходи за мною!
- Що віддати маю? - сумирно спитав Далебор, ховаючи насмішкуваті іскорки в золотавих очах, - гусла чи меч? І те, і те – зброя…
- Ти б, Лихото, - раптово втрутився поранений дружинник, - на полі бою був би такий хоробрий! Іч, як розмовляє зі старими! Батькові своєму тикай… дулю під носа! Забирайся геть, ми хочемо ще послухати, що мудра людина скаже!
- Ди-ивіться! – прищулився Лихота, - богатир! Тікав з-над Альти – аж курілося!
Молодик збілів на виду:
- Мене побратим виніс… на плечах… А то б там і залишився! Ти ж у цей час псував дівчат на Подолі, та лихву дер з людей за Коснячевим наказом!
- Слухай-но, Змагоре! – погрозливо мовив Лихота, - я не подивлюся ні на те, що ти – дружинник княжий, ні на батька твого! Засаджу до порубу, і нехай багач Батура викупляє тебе за великі грошики! Скільки він дав, до речі, аби тебе, сина теслі, поставили поруч з синами боярськими?
Вогник уважно стежив за суперечкою, одночасно очікуючи якогось наказу від Далебора. Та волхв мовчав, і тихо награвав на гуслах якусь пісню. Сперечальники тим часом вже почали брати одне одного за петельки. Змагор, якому супротивник зачепив поранену руку, відлетів просто на Вогника і аж зігнувся від болю.