Батура кілька хвилин думав, а тоді ляснув себе по лобі:
- Чи не за Всеслава Полоцького ви говорите, волхве? Таже він у темниці!
- Ну, - всміхнувся Далебор, - темниця – не могила, а в’язень – не небіжчик!
- Віщий, - серйозно мовив Батура, - ви – людина мудра, судячи з того, що оповів мені Змагор. Але, чи знаєте ви Всеслава? Це ж вовк, безжальний і хижий та скорий на кровопролиття! До того ж він – чаклун… ну, вам-то до цього не звикати, - Батура позирнув на принишклого від незвичних запахів Полісуна, що лежав під лавою, - але все ж таки… І ви думаєте, що він зможе бути князем Київським?
- Вовк… - сказав Далебор стиха, - то й що? Хижий та неприборканий? Але ж ворог, що йде на нас, теж вовчої породи! Прирученим псам його не подолати! Чи знаю я Всеслава? Так, знаю! Він дійсно такий, як ти говориш, за винятком, може, чаклунства. Але він дасть киянам мечі! І поведе рать! І знищить степову зграю! Вовк – звір Перунів, Батуро! А лише на Перуна маємо сподіватися лихої години!
- Хто-зна, - озвався дереводіл задумано, - Перун дідів наших давно поплив за течією!
- Аби залишився дух Перунів в серцях русичів! – різко сказав Далебор, - Боги не тільки в Образах, Батуро, але і в душах наших! І горе тому, хто цього і досі не зрозумів!
- Віщий, - мовив Батура опісля недовгого роздуму, - ми з жоною запрошуємо вас до нашої оселі. Посидимо…Пообідаємо…Поговоримо... Дідо Шевчику, ви також приходьте. Се, Віщий, правильний чоловік, хоч і старий уже.
- Та ми знайомі, - всміхнувся Далебор, - хлопчиськами ще тримали оборону проти ще одної зграї. Їх завжди багато було – чужих вовків у наших степах.
- Ну, - продовжив Батура, - і ще дехто прийде… опісля. Старшина братчини ковалів, Білозір на ім’я. Він і досі в захопленні від слів ваших, та від вашого молодика, що один на п’ятьох пішов. Від братчини кожум’як – старий Горазд. В шевців немає братства, але всі знають діда Шевчика, і дідо Шевчик знає всіх… Ну, ще там, од кушнірів, од бондарів… Купців прийде кілька…Порадимося…Щодо віча, і взагалі… Часу обмаль – ворог йде на Київ!
Далебор кивнув головою на знак згоди. Коли Батура, зігнувшись трохи не вдвоє, вибрався з хижі, а Сулиця подріботів проводжати гостя, волхв сказав, усміхаючись:
- Не всі кияни, Вогнику, здрібніли. Оце ось – русич!
- Ви б все-таки, - мовив Вогник обережно, - не дуже довіряли хрещеним людям, Віщий, бо можуть зрадити…
- Тобі ж я вірю, - сказав волхв спокійно. Вогник не відповів нічого, але здригнувся, як від удару.
- Сину душі моєї, - лагідно сказав Далебор, - навіть нам, жерцям, що пам’ятають Веди, не під силу змінити людині душу однією молитвою і корцем води. Тим більше, не здатні на це ті люди, які знівечили тобі життя. Я сказав те не для того, аби тебе образити, а для того, аби ти зрозумів – Батурі, та друзям його вже не було чого зраджувати, за них це зробили інші. А вірити людям часом треба. Зрозумів?
- Так, Віщий…
- А коли так, то підемо до багача на обід, - мовив волхв, - давненько я не куштував пирогів з білого тіста. Мабуть, з того часу, як покинув Полоцьк… Ну, чого похнюпився, косаче?
- У битві, - зітхнув юнак, - мені було б затишніше… Або на Хорсиці… Не подобається мені у граді, Віщий!
- Перуничі київські жили не у граді, а у гаї, - мовив Далебор, - от поб’ємо зі Всеславом половців, насадимо над Дніпром дубків, та й житимемо як належить. А поки-що ми потрібні тут.
“Сон у Наві”, - згадав Вогник, - учитель мав від Богів віщування перемоги… Нічого не вмерло, доки зеленіє гілка Хорсицького Дуба…”
Повернувся дідо Сулиця і ознаймив:
- Ідемо пироги їсти! А медовуха у Батури – знаменита!
Далебор усміхнувся:
- Добрий обід, як і добра битва, вимагає здоров’я…
- Доброго обіду я часом не маю, - мовив Сулиця весело, - а добра медовуха у мене завжди є… Тому і здоров’я зберіг. Але на дурничку, як говорять, і оцет підсолоджувати не треба.
***
На столі у багача Батури дійсно були пироги. І не тільки…
Спершу Батурина жона, вродлива кароока молодиця, разом із донькою, схожою на втілення Лелі, застелили дубовий стіл гаптованим обрусом. Потім почали з’являтися страви: паруючий борщ, домашні ковбаси, миска з м’ясивом, вареники, наливки… І, звісно ж, пироги. Батура власноручно приніс діжечку з медовухою, і дідо Сулиця аж прицмокнув від утіхи.
Вогник, аби не дуже витріщатись на стіл, де смаколики з’являлися наче в казці, роздивлявся світлицю. Туманні спогади дитинства раптово обрели чіткість. У хаті, що спопеліла в туровських лісах, була така ж підлога з дубових брусів, така ж мальована квітами піч, різьблені лави, діжа в кутку, рушники на стінах… Тільки на божничці, на покуті, замість лельок-оберегів були два мальовані образи – жона з дитям, і чоловічий лик, наче гаптований на платі. Обидва малювання прибрані в рушники зі знайомими взорами. Ось Дерево Життя, ось Берегині, ось Перунові Блискавиці… Юнак здивовано глянув на Далебора, котрий неспішно розмовляв з хазяїном дому. Спитати у вчителя, чи не розгніваються Вишні-чужинці на такі оздоби було б нечемно стосовно до Батури і його близьких. Вогник поспішно одвів очі і став дивитись на хазяйчину доньку, що клопоталася по господарству, весь час закидаючи назад дві товстелезні коси, перевиті стрічками. Дівчина була русява як батько Батура, але кароока як мати. Срібні ковти-спіральки ніжно подзенькували при кожнім її кроці. На шиї – разок бурштинового намиста з бурштиновим же хрестиком. Юнак зітхнув. Від протолчан він начувся, що хрещені люди не беруть злюб з язичниками. Та й хіба стане багацька донька жоною Перунича, чиє життя – самі небезпеки? За ним могла б піти лише така, як Неждана. Жінка-воїн, а не оце ось лебедятко… Але усе ж таки… Яка краса!