- Ніколи ще, - мовив тесля, - не говорили у Києві, що Батура, а чи рід його, порушили закони гостинності! Ти зневажив моїх гостей, мій старший сину! Сядь зараз же, бо я зіб’ю тебе на квашене яблуко!
- Воля ваша, - сумирно відказав юнак, - але я не сяду за стіл, опоганений ідолопоклонниками.
Батура по-ведмежому почав вибиратися з-за столу, але тут на його рукав лягла Далеборова долоня.
- Поштивий господарю, - озвався волхв, - я знав одного чоловіка такої ж натури. Тільки карала його мати…Тяжко карала, бо була жоною твердої вдачі. Та чим тяжчою була кара, тим більше той чоловік відчував себе правим. І згоріла на тому вогні мати, а не він. Зараз він молиться Богу своєму, і певний свого Вираю, а мати давно в могилі. Дайте синові спокій. Він всього лише учень, а я знаю учителя…
- Та звідки ви можете знати отця Феодосія? – здивовано спитав Батура, наче вперше придивившись до свого гостя, - от лихо, та ви ж ніби схожі… Як родичі… А я все голову ламаю, де міг бачити вас раніше…
- У мого наставника, - сказав Первень тремким голосом, - не може бути таких родичів. Се не просто ідолопоклонник, батьку, се втілення диявола, що спокушає своєю схожістю зі святим чоловіком! А ви їсте за одним столом з людиною, котра невинну кров приносить в пожертву Богам своїм!
Перш, ніж Батура надумав щось відповісти, Первень вибіг із хати. В світлиці запанувала напружена передгрозова тиша.
- Оце так пообідали, - врешті порушив мовчанку дідо Сулиця.
- Сподіваюсь, - озвався Далебор спокійно, - мені не треба оповідати про те, що кров, яка спливала по Перунову клинку, не була невинною…
- Я теж убивав! – вигукнув, не стримавшись, Змагор, - така доля воїна! А брат боїться крові, того і хоче до монастиря.!
- Того, чи не того, - сказав трохи не жалісно Батура, - чи не все одно мені? Старший син, спадкоємець, ні до меча, ні до сокири не здатний, ходить по місту як обідранець, стравами, що матір приготувала, гидує… Та ще й гостю моєму мовить увічі, що той трохи не п’є кров немовлят… Та хіба ж так можна? Я он теж…хреста на шиї маю…
- Меч Перунів, - озвався Далебор, - відбирає лише життя. Меч твого Бога, Батуро, висмоктує душу.
Дереводіл зітхнув, і взяв з доньчиних рук цілу ложку.
- Ви хоч пробачте дурневі, Віщий, - мовив прохально, - не наводьте лихих чарів… Син же він мені, хоч і недолугий.
- Прощати я не вмію, - сказав Далебор без усмішки, - але ніколи не побажаю лихого вашому роду.
Вогник без особливого бажання сьорбав вихололий борщ. Як ніколи йому хотілося повернутись до їхньої з Далебором хижки на Хорсиці. Там було просто, затишно, і Боги говорили з людьми мовою Сонця, дощу і вітру. Даремно вони з учителем пішли відтіля. Ніякий новий князь не поверне Батуриній родині втрачений спокій.
“Війна, - нагадав Вогник сам собі, - негоже воїну відсиджуватись в безпеці, коли на Русь іде орда! Хай йому грець, тому Первню, він все одно не йтиме до битви, а отже і не буде муляти очі!"
З тим юнак заспокоївся і простяг руку по пиріг. Поляна присунула до нього миску і раптом усміхнулась.
Вогник відповів приязним усміхом. Дівчина дедалі більше подобалась йому.
***
Ввечері до дереводілової хати почали сходитися люди. Далебор поставив Вогника на чатах, і той просидів півночі надворі, разом з Полісуном, пильно вдивляючись у темряву. З вікна світлиці долинало невиразне гудіння голосів. Чи вдасться Далеборові умовити інших так, як він умовив Батуру?
Змовники розійшлися аж під ранок. Далебор подався з ними, дозволивши Вогнику відпочивати. Але спати юнаку не хотілося. Наповзав світанок, вже по-осінньому прохолодний і багряно - червоний, наче вісник лиха.
Вогник пройшов у садок і видобув з піхов М’єльнір. Звичні вправи швидко розігріли йому кров. А коли юнак побачив поміж молодими яблуньками Поляну, його і зовсім наче приском обпекло.
- Доброго ранку, - мовила дівчина несміливо. На її милому личку змагалися соромливість і цікавість.
- Дай Боже-Дажбоже, - озвався Вогник і опустив зброю.
- Ти, мабуть, - сказала Поляна, - б’єшся на мечах краще, ніж Змагор.
Юнак зрозумів, що Батурівна спостерігала за ним, і відповів ухильно:
- Хто-зна… Ми не сходилися у двобої.
- А Вогник – це ім’я чи прізвисько?
- Тепер ім’я…
- А старий волхв – твій дідо?
- Навчитель…
- А рід твій де?
- З-під Турова… Був…
- Чому – був?
- Бо їх убили.
- Розбійники? – охнула дівчина.
- Княжі люди. Хотіли нас охрестити. Силою.