Молодий Борич важко дихав, ледве стримуючи себе. Убивця його батька утікав пріч, і він не мав права його зупинити. Але лишався ще Чудин… Чоловік, котрий трохи не прибив його, Вогника, списом до підніжжя Перунового Образу, наче страшну пожертву… Чоловік, котрий убив бабу Славу… І який уб’є зараз ще двох людей… Аби ж знати напевне, де ті княжі льохи, в яких знемагають в’язні… Перунич ніколи не заблукав би у лісі, але тут був не ліс, а плетиво покручених вуличок… Кудою подався клятий суздалець? Вогник побіг навмання і трохи не наштовхнувся на молодика в простій одежині, що вів кудись коня.
Челядинець перелякано витріщився на озброєного чоловіка. Особливо його вразив Вогників чуб.
- Т-ти хто? – спитав молодик перелякано, - п-половець?
- Сам ти половець, невігласе, - огризнувся Вогник, втямивши, що Боги послали йому неждану поміч, - я – Коснячів слуга, шукаю Чудина. Не бачив часом, де він подівся?
- Он туди подався, до темниць, - охоче пояснив конюх, та ще й показав дорогу. Перунич побіг у вказанім керунку. Вуличка вивела його до приземкуватої довгої будівлі, оточеної загорожею з дубових паль. Біля розчахнутих воріт лежало двоє мертвих гриднів.
“Спізнився! – подумав юнак з розпачем, - а щоб тебе накрило тьмою!”
Він домислив, що охоронці не захотіли впускати Чудина без княжого наказу, чи знаку. Тоді найманець пустив у хід списа… Бідолашні хлопці напевне не очікували нападу… Юнак рвонув меча із піхов. Щоб там не було, але суздальський пес заплатить йому сьогодні за все.
У дворі було порожньо. Двері будинку відчинені. За ними виявився низенький коридор, тьмяно освітлений смолоскипами. Обабіч тяглися низенькі дверцята. Біля одної з них мудрував Чудин…Відчинив… Штовхнув…
Перунич рухався нечутно, але син лісів все одно завважив його, бо різко обернувся і вхопив короткого списа-сулицю, притуленого до стіни. Вогник відстрибнув назад.
- Чого тобі? – спитав найманець, - забирайся геть, поки цілий. Я тут з княжого наказу…
Молодий воїн випростався. Він забув і про Всеслава, і про своє завдання… Перед ним стояв привид його нічних змор, його власна смерть – чоловік зі списом. Саме про таку зустріч він мріяв, коли хлопчиком падав з утоми опісля нескінчених вояцьких вправ.
- Ти вбивав моїх родичів! – вимовив Вогник, - ти хотів убити мене! Ти прийшов сюди убити людину в кайданах! Більше ти не будеш убивати!
Чудин зробив випад списом. Перунич відсахнувся. Тісний коридорчик не давав його ворогу можливості вільно рухатися, але й Вогник не міг підібратися до нього на довжину меча. Юнак поволі відступав до дверей. Чудин відчайдушно штрикав списом. Лезо ковзнуло Вогнику по ребрам, розідравши шкіру.
Юнак вивернувся і рубонув мечем по оскепищу22. В руках у Чудина залишився цурпалок, і вояк заревів від люті. Він вирвав з кільця на стіні смолоскипа й ткнув ним Перунича просто в груди.
Біль обпік молодого воїна, але Вогник не відсахнувся, а вхопив Чудина за зап’ясток лівицею і рвонув на себе, одночасно вбиваючи в нього меч.
- За Боричів! - сказав просто в перекривлене від болю лице, - щоб ти став їхнім рабом у потойбіччі!
Чудин осів на підлогу. Його вилицювате бліде обличчя побіліло ще більше.
- Хто ти? – прохрипів, - не пам’ятаю…
- Сяйвір Борич, - сказав юнак, - з Туровщини… Ніяк не можеш згадати, пес? Селище біля озера… Святиня… Такий хоробрий був проти дітей і жон… паскуда…
- Борич?! – вимовив Чудин з яким-то жахом, - ота відьма… І ти… А Косняч тебе роз… розшукував… Ти ж його…
Очі умирущого закотились. Вогник з силою вирвав з мертвого тіла М’єльнір, переступив через Чудина і рушив до прохилених дверей. Ключ, один з кількох на зв’язці, так і стирчав у замку.
Юнак штурхнув двері і ледве встиг ухилитись від глека, що прохурчав повз нього і врізався в одвірок.
- Князю Всеславе! – гукнув, - стривайте!
- Підійди-но ближче, сучий сину! – озвався з цюпи спокійний голос, - і я придушу тебе оцим ланцюгом.
- Князю Всеславе, - мовив юнак, - мене прислав Далебор Віщий. Я не ворог вам.
У цюпі запанувала тиша.
- То Рогдан таки знайшов старого, - врешті вимовив Всеслав зміненим голосом, - ох, хвала Богам!
- Я знаю Рогдана, - сказав Вогник, - Далебор же звелів мені врятувати вас за будь-яку ціну.
- Зайди ж, - мовив бранець так, наче запрошував гостя до світлиці.
Вогник зігнувся трохи не впіл і зайшов до півтемної кімнатки, освітленої ледь жевріючим посвітом. Біля стіни стояв зарослий бородою світловолосий чоловік. Колись багате вбрання висіло на ньому лахміттям. Руки і ноги його були в кайданах, і стан обвивав залізний пояс з ланцюгом, що кріпився до кільця в стіні. В’язень придивився до юнака і посміхнувся: