- Я знаю, - озвався Вогник, - знаю.
- Я вб’ю його, як тільки спопаду десь, - сказав Рогволод з цілком дорослою затятістю.
- Ні, - мовив Перунич, - цей чоловік – мій кровний ворог. Залиш його мені, княжичу.
- Ти не знаєш… Він назвав мене вовченям і вдарив в лице… А перед цим сказав, що я буду плазувати на колінах, вимолюючи зайву мить життя.
- Сподіваюсь, ти плюнув йому в пику? – спитав Вогник співчутливо.
- Авжеж, - ледь посміхнувся розпухлими вустами Всеславич, - за те ж він і вдарив мене. Але ж тебе поранено, друже! – вимовив він раптом, і Вогник вперше відчув різкий біль у грудях, там, де його торкнувся Чудинів смолоскип. Рана у боці кривавила, хоч була неглибокою, й теж боліла. Піднесення минуло, і Перунич захитався від слабкості.
- Облиш мене, - запручався хлопчина, - я піду сам! Ти кривавиш!
Вогник поволі опустив Рогволода на землю, і вони, обидва, трохи не повалилися в грязюку, перемішану сотнею ніг. Хтось підтримав обох за плечі… Далебор.
- Віщий! – мовив радісно юнак, - все вдалося!
- Авжеж, - сказав Далебор незвично лагідно, - лишилось тільки половців розбити – і все…
Вогник пирснув сміхом, бо йому раптово стало дуже весело. Він бо виконав смертельне завдання – і не загинув. Перун дав йому змогу помститись, і певне надасть таку можливість ще не раз. А, перш, ніж іти до наступної битви, він зможе ще раз побачити біляве дівча з Батуриного дому.
- Як справи, Всеславичу? – спитав тим часом Далебор, - я знав твого батька, коли він був ще хлопцем…
- Слава всім Вишнім, на Сварзі сущим, - твердо вимовив Рогволод, - хай обережуть вони вас, Віщий Волхве, з чотирьох боків світу!
- О, це слова кшатрія, - мовив Далебор здивовано, - Всеслав навчав тебе?
- І батько, - мовив княжич, - і ще… Не має значення… Ви дасте мені, Віщий, чар-зілля, аби я швидше одужав? Я теж хочу йти до битви!
- До якої битви? – звів брову Далебор.
- Так половці же…
- Вистачить ще битв для тебе, дитино, - чомусь сумно сказав волхв, - аби тільки вони були правими… Ходімо до Княж-двору… Всеслав мабуть там уже.
Дорогою вони проминули Коснячів двір, розбитий і пограбований. Кияни не проминули обчистити до нитки дім ненависного тисяцького, і хата світила пусткою.
“Він тебе розшукував, - раптом згадав Вогник останні слова Чудина, - ти ж його…”
Що хотів сказати суздалець? “ Ти ж його вбити хочеш?” Але звідки б знати про це Коснячу? Здогадався? Як? І чому він був певен, що його небіж вижив? Щось тут було не так, але Вогник облишив даремні роздуми. Ясно було одне - останні Боричі зустрінуться. Напевне.
***
Рани Перунича не були тяжкими, а Далеборові мазі тлумили біль і запалення. Вже на другий день, на превелику заздрість Рогволода, Вогник покинув Княж-двір. Княжич ще слабував, а от Всеслав був з двожильної породи. Він випарився у лазні, зголив бороду, залишивши вуса підківкою, і обтяв волосся при самій голові, зоставивши вояцького чуба. Русявий, світлоокий князь Полоцький нагадував пращура свого, Святослава Хороброго, і всіляко ту схожість підкреслював. Навіть сережку носив у вусі. Була в цьому чоловікові дійсно якась хижа вправність і сила, словом те, чого не вистачало красеню Ізяславу.
- До облоги я не допущу! – гримів він сильним низьким голосом перед виборними од віча, - ми зустрінемо їх раніше, і викинемо геть з землі київської! Ізяславових людей, тих, хто захоче мені служити, я зоставляю в дружині! Рать? Звичайно ж потрібна – у мене мало людей, а до Полоцька посилати запізно. Зброя? Зброя буде! Коні? З конями складніше, але вирішимо і це…
- Оце князь! – захоплювався Батура, - вояк! Не макуха якась, не лялька в руках наближених! Дай Боже йому здоров’я!
“Може Боги змилосердилися над долею Руси, і справді послали нам нового Святослава?” – думав і молодий Перунич, доки спускався вниз Боричевим узвозом і вишукував на Подолі Батурину хату. Він не знав, що скаже Світані, чи комусь іншому з Батуриних домашніх, але сподівався хоч оком кинути на дівчину.
Дома був лише Змагор. Він стояв біля ґанку і робив випади мечем, кривлячись від болю.
- Готуюсь! – привітав він Вогника, - князь Всеслав залишив мене в дружині.
- Знизу бий, - порадив Вогник, - тоді рука не так млітиме.
Змагор послухав поради.
- Мама з Поляною, - мовив, описуючи мечем півколо, - та інші жони вирішили зробити князю сорочку-оберіг. За один день зіткати, пошити і вигаптувати. Поляні дісталося гаптувати рукав. Уявляєш, як вона задерла носа?
- А де… вони?
- Поляна у садку, гаптує, а мама у сусідки. До сестриці краще не підходь, бо вони ду-уже зайняті. Пирхне, мов кицька і все.