Поляна не пирхнула. Вона впустила гаптування і з хвилину дивилась на Вогника як на примару.
- Ти живий!
- Чого б се я мав померти? - сказав Перунич ніяково.
- Дідо Сулиця оповів мені… Ой, лихо! Тебе ж поранено!
На Вогникові була сорочка хтозна з чийого плеча, яку принесла йому всмерть перелякана змінами на Горі княжа челядинка. З-під завеликої одежини виглядало полотно пов’язок.
- Та то пусте, - озвався юнак заспокійливо і опустився на колоду поруч з дівчиною. Підняв гаптування, на якому вже вимальовувався круговий візерунок-оберіг з переплетених свастик-коловратів.
- Ти врятував князю життя, - сказала Поляна з повагою, - весь Поділ тільки про це й говорить. Хто радіє, хто й боїться. Волхв твій весь час біля Всеслава, декому це не до вподоби. Он, Первень каже, що, уздрівши поганство на Княж-горі, Богородиця Вишгородська заплакала кривавими слізьми…
- Як се їй вдалося розгледіти Далебора аж із Вишгороду? – буркнув Вогник.
- Ой, не кажи так, - дівчина аж здригнулась, - тобі що, язичнику, а нас, хрещених, Бог і покарати може!
- Як чужинець може скарати нас на землі нашій? – спитав заскочено юнак, - Перун володіє громами, Дажбог – світлом, Велес – землею… У Бога ромеїв тут немає влади, хіба що люд сам прикличе його… Коли збиралась Перуна звати на поміч русичам, тоді не боялась. Забула вже?
- Не забула, - озвалася Поляна, - такі думки – це також гріх. А брата мого найстаршого послухати – так і все на світі гріх. Вечорниці – гріх, веснянки – гріх, вогнище купальське – гидота, вишиванка – і та спокуса диявольська А як без гарного жити? Сумно… Навіть в церкві – і то візерунки наші, як ото в Святій Софії… Так красиво… А брат говорить, що навіть співати гріх… Я співати люблю…
- То співай! – вимовив Вогник, - дівочий спів – це молитва Ладі. Так каже Далебор.
- Ти в усьому слухаєш волхва свого? – спитала Поляна, беручи голку до рук.
- Я меч в руці навчителя, - озвався юнак, - так мусить бути. А що?
- Первень теж покірний учителю своєму. Він ходить до печерських мніхів, там його навчає отець Феодосій…
- То й що?
- Батько мій говорить, що брата зурочили мніхи, - сказала дівчина, - він дійсно дуже змінився. Твій навчитель і взагалі – чародій… Брат мій хоче, аби усі мислили як навчитель його… І жили так, як навчитель його. Ти теж цього хочеш?
- Як можна, - усміхнувся Перунич, - змусити діву мислити як воїн? Звісно, були колись і жони-войовниці, але жона це найперше Лада – любов… Для чого давати їй зброю? Чи не стало у нас мужів хоробрих, аби присвячувати Перуну жон?
- А чи є у Перуна кара для тих, хто не вірить Богам вашим? – допитувалась Поляна.
- Не чув про таке, - подивувався юнак питанню, - як можна карати за те, що не віриш? Не можна лише зневажати святощів, хоч своїх, хоч чужих… А чого ти про таке питаєш?
- Брат, - поїжилась Поляна, - каже, що поганам усім наготоване вічне полум’я, де плач і скрежет зубовний… Я так за тебе боялась… Думала, загинеш – і по смерти не знатимеш спокою.
- В потойбіччі така ж земля, як і тут, - озвався Вогник становчо, неабияк задоволений з того, що дівчина турбується його долею, - тільки немає там ні лихих людей, ні половців… Лише ми, русичі. Краще скажу тобі про це словами пращурів…
Юнак напружив пам’ять і заговорив словами одного з Далеборових сказань:
- Там нема ворогів, і Права княжить над нами… Зла немає там, й стрінуть нас трави зелені, своїм шелестом мовлячи волю Богів. І Велес там править отарами й злаками, і води живі там течуть. І Дажбог трима руку на плузі… І нема в тому краї рабів і невільників з племені нашого, всі бо родовичі суть… І жертви іної, як хліби, немає… І там проголошуєм славу Богам, яким є синами…
- А що ж там робити таким як ти – воїнам? - спитала Поляна зацікавлено.
- Перуничі, - мовив Вогник, - оберігають сей дивний світ від Тьми Предвічної, і мечі їхні куто з блискавиць. От, загину я в якійсь битві, і земля скраплиться моєю кров’ю… Ця ось земля, що дана нам одвіку Богами. І Боги скажуть: “Се є русич, бо не можна його відділити від його землі. Одна йому дорога – у військо Перунове!”
- Того ти й не боявся, коли йшов на смерть? – майже пошепки спитала Поляна, - бо вірив в це?
- Я це знав, - мовив Вогник просто, - моя пам’ять говорить голосами пращурів. А вони помирали з усміхом, бо вже бачили в Яві Перунів чертог.
- Я говорила вже, - зітхнула дівчина, - ти дивний якийсь… Тільки й мовиш, що про звитяги, та загибель славну. Нині люди або лише напихають собі кендюх, або їм взагалі нічого не треба, як от нашому Первню, окрім душі спасіння. Се так мій батько каже. А ще він говорив, аби ви стереглися з волхвом своїм, бо мине небезпека, і люди зненавидять тих, хто нагадав їм, що діди були кращі за онуків.