- Твій батько – мудра людина, - посміхнувся Вогник, - та не бійся за мене, лебедятко… І не думай більше про те, що буде у Наві – якщо тут жити, як належить, то й там нічого не трапиться злого.
- Ой! – спохопилась дівчина, - я ж мушу працювати!
Вогник насилу змусив себе сказати, що йому теж треба йти. Він попрощався з заклопотаною Поляною, яка знову зігнулася над гаптуванням, і подався до діда Сулиці, який зустрів молодого Перунича наче рідного онука.
В дідовій хатині пахло яблуками і Далеборовими зіллями, бо старий чоботар уже днів зо два не брався до шевства, згадавши свою вояцьку молодість. Вогник упав на встелену травою земляну долівку і проспав, наче той богатир з казки, вечір, ніч та ще день. Увечері його розбудив Полісун, котрий весь цей час був при Далеборі, а тепер заявився до свого приятеля. Вовцюга шарпав юнака за рукав та ще й підвивав: вставай, мовляв… Юнак встав і подався за вовком на Княж-гору.
Всеслав готувався до походу. Біля нього Вогник побачив Рогдана і ще кільканадцять кривичів – широкоплечих, повільних у рухах людей. Князь задоволено спостерігав, як у дворі Батура шикує ратників. Поштивий дереводіл віддавав накази так, наче усе життя командував військом.
- А, - мовив Всеслав, коли загледів Вогника, - мій рятівник…
Перунич відповів усміхом на ласкаве слово. Його приязнь до цього нестримного чоловіка все зростала. Всеслав тим часом вже сперечався з Далебором, котрий стояв тут-таки. Мова йшла за пограбовані повсталими киянами княжі палати і Коснячів дім.
- Шукати зараз винуватців недоцільно, - радив Далебор, - тебе, князю, підтримує Поділ, тож і не треба заводитись з міщанами.
- Ті бояре, що не втекли з Ізяславом, теж підтримують мене, - заперечив Всеслав. – і люде ці бояться за свої статки. Маю намір призначити тисяцьким київським Рогдана і доручити йому, опісля походу, розшук пограбованого.
- Рогдан твій – добрий воїн, - мовив волхв, - але тисяцький з нього – нікудишній. Він не знає Києва, не знає місцевих звичаїв. Чого незлюбили Косняча? Бо туровський, не свій, та ще й здирник на додачу. А Рогдан-то і взагалі кривич, а рядити містом не вміє зовсім.
- То кого ж поставити? – прищулився Всеслав, - коли ви, учителю, так говорите, то, певне, примітили когось?
- Учителем твоїм, Брячиславичу, я перестав бути двадцять літ тому, - мовив Далебор, - а щодо тисяцького – то он тобі Батура! Чим не воєвода?
- Теслю у зверхники? – розсміявся Всеслав.
- Тесля сей – людина заможна, розсудлива, у вояцькій справі добре тямить, замолоду на торків ходив. Люди його слухають, а Поділ він знає як власне подвір'я. А щодо спустошених комор – забудь про них. Здобич візьмеш у ворога, комори знову наповняться, а прив’язуватись до суєтного – не личить князю. Не віриш мені – спитай у будь-якого печерського мніха.
В очах Далеборових танцювали золоті блискітки сміху, і Всеслав засміявся теж.
- Віщий, - сказав врешті, - опісля того, як ви звели мене на київський стіл, я ладен слухати ваших порад в усьому. Тільки що скажуть можні, і мої кривичі щодо нового тисяцького?
- Батура доводитиме ратниками, а не дружиною, - сказав Далебор заспокійливо, - Боярам твоїм се чести не уйме. А кривичам роз’ясни якось – що у Полоцьку на добро, те у Києві може бути на лихо.
Всеслав, видимо, вирішив послухати поради, бо прикликав до себе Батуру і завів з ним довгу бесіду. Далебор підійшов до Вогника і спитав:
- Як рани твої?
- Легше трохи, - озвався юнак.
- Ти наче зі змієм-жеретієм бився, - посміхнувся старий, - чим це тебе зачепив суздалець?
- Смолоскипом, - хмикнув Вогник, - ох і наближені в князя Ізяслава… Дійсно, мов змії… Що Косняч, що цей…
- Боги були з тобою, сину душі моєї… Ходімо до конюшень. Князь-бо подарував тобі коня. Добрий румак, якраз до походу.
- Я ніколи не їздив верхи, - озвався Вогник розгублено.
- Пам’ять пращурів допоможе тобі, - всміхнувся старий, - ти й сам не знаєш своєї сили, Перуничу… В добрі часи став би ти волхвом із тих, що переважують силою навчителя, але добрі часи давно проминули. Ніколи не просив я Богів, але нині прошу вперше в житті – не дати мені померти, аж поки не навчу тебе всьому.
Вогник опустив очі. Він не звик до хвали з вуст наставника, і дуже сумнівався, що він колись не те, що переважить, а хоча б дорівняється знанням Далебору.