Біля конюшень молодий челядинець, той самий, що питав Вогника, чи не є він половцем, злякано косуючи на двох чародіїв, тримав у поводу коня. Огир іржав і харапудився.
- Від тебе пахне вовком, та й Полісун поруч, - мовив Далебор, - заспокой коня, Перуничу.
- Але як, учителю?
- Говори з ним так, як говориш з вовками. Не словами. Думкою. Ти зможеш.
Вогник підступив до коня і обережно провів долонею по розкошланій гриві. Грива та була білою, а сам жеребець – чорним, наче ніч.
- Як він зветься? – спитав Вогник конюха.
- Та Білогривом же, - озвався хлопець, - чудна масть, якраз для відьмаків… Ой, леле…
Вогник не втримався і пирснув, видячи переляк хлопчини. Але що ж це буде, коли він, жрець Перунів, не втримається на коні? Ото буде сорому… “Говори з ним”… Вовки – то одне, але як укоськати таке створіння?
- Білогриве, - стиха вимовив юнак, одночасно напружуючи волю, - ти приятель сильних… До битв колісниці і воїнів мчали подібні тобі… Нехай мені буде безпечно з тобою і тут, і на Сварзі, мій коню… На щастя хай зустріч ця буде, а з нами – благословіння Індри…
Він не знав, чого послухав кінь – чи дивних слів, що спливли з глибин пам’яти, чи його погляду, чи гарячої хвилі, котра, незрима для ока, наче вихлюпнулась з його долоні. Та Білогрив перестав тремтіти. Вогник злетів у сідло ледь торкнувшись стремен. Полісун, котрий ревниво спостерігав за цим, загарчав, і кінь звився на диби.
- Хайя, хайя, - заспокійливо мовив Вогник, стиснувши коліньми боки Білогрива. Він пустив стремена і зігнув ноги, впершись коню в клуби. Так йому здалося зручнішим. Білогрив знову заспокоївся і рушив учвал. Конюх очманіло стежив за вершником, котрий наче приріс до сідла.
- І оце він вперше їде верхи? – вимовив челядинець і перехрестився, - побий мене грім! Та цей чоловік виріс на коні!
Вогник зробив по двору коло і повернувся, радісно виблискуючи очима.
- Він мене слухає, Віщий! – сказав задихано, - Я його розумію!
- Добре, - озвався Далебор, - на цьому ось коні підеш до битви. Будеш чурою Всеславу. Колись оборонців-Перуничів у князя було три седмиці. Нині ти сам-один. Зладнаєш, правнуче Ратиборів?
- У мене зараз, - сказав юнак, - наче полум’я вихлюпується з долонь! Аби мав нині в руках меча – розпеклося б лезо. Я певен, що зладнаю, учителю!
- Стримуй себе, - мовив Далебор повчально, - мало мати силу, треба ще й нею володіти. Але ти навчишся… Жаль, що часу нині обмаль…
- Чи не ви колись говорили, Віщий, - всміхнувся юнак, - що битва – найкращий учитель для воїна, і вона ж йому винагорода, кара і суд?
- Атож, - сказав старий, - от і подивимось, чому ти навчився…
***
Військо мало вирушити ранком наступного дня, а ввечері до хатини діда Сулиці прийшов кривич Рогдан.
Полоцький боярин обдивився скоса хатину старого чоботаря, де, на радість дідові, так і зостались ночувати обидва Перуничі, і гмикнув:
- На Горі не хочеш жити, чародію? Гидуєш розкошами княжими?
- Розкоші відбирають силу, - мовив волхв, - а часом – і розум. Чого прийшов, Рогдане? До речі – ти винен Перунові требу.
- Вийдемо, - Рогдан зиркнув на діда Сулицю, котрий латав чобіт, - маю щось сказати.
Далебор звівся з лави і вийшов за Рогданом у невеличкий дворик, обсаджений соняхами. Вогник з Полісуном пішли за ними – молодому Перуничу не сподобався вираз Рогданових очей.
Кривич зиркнув на них з-під лоба.
- Далеборе, - мовив, - звели вовкам забратися. Чи тобі вже потрібна охорона?
- Охорона потрібна тобі, - сказав волхв спокійно, - аби ти не накоїв дурниць, за які мені доведеться тебе вбити.
- То ти вже знаєш, чого я прийшов? – скинувся Рогдан.
- Здогадуюсь.
- Це ти порадив Всеславу, аби той не призначав мене тисяцьким?
- А ти вважаєш, що зміг би рядити Києвом? - спитав Далебор, - тільки правду кажи, Рогдане…
Кривич з хвилину витримував погляд Далеборів, тоді опустив голову:
- Хтозна… Не знаю… Ні!
- Так «ні», чи «не знаю»? – добивав Далебор.
- Ні! – вигукнув Рогдан так, що аж Полісун тривожно рикнув, - але я, принаймні, міг би спробувати! І може б у мене вийшло!
- Ні, Рогдане, - мовив Далебор безжально, - ти заслабкий для цього. Ти лише добрий воїн, можливо навіть непоганий воєвода, але чинити правий суд, чи вникати у справи градські – не для твоєї натури заняття. Я не міг дозволити Всеславу задля приязні вашої налаштувати Київ проти себе. Бо всі помилки твої окошаться на князеві, як Ізяслав постраждав за помилки Косняча-тисяцького. Кожен має бути на своєму місці, Рогдане, бо так належить за законом Прави.