Блакитні очі Рогданові аж побіліли від зненависті.
- Диявольське поріддя, - сказав він тихо, - а тобі хто дозволив судити мене? Ти так певен своєї правоти, Далеборе, що вважаєш кожний ґандж в людині смертельним, наче сам є без вад?
- Нема людей без вад, - сказав волхв спокійно, - але там, де зломиться слабший – вистоїть сильніший. Хто не дає тобі вибрати зброю по руці і справу по серцю? Чи напружити душу і стати сильним? Чи твоїй душі, кшатрію, як багатьом нині, теж потрібен костур замість меча?
- Давні слова, - хмикнув Рогдан, - закони пращурів, приписи Вед… Світ давно не такий, чародію, як у ті часи, коли ар’я говорили Давньою Мовою. Бачиш, я не забув твоєї науки, коли ми з Всеславом слухали тебе, затамувавши подих. І пам’ятаю, що Перун твій зневажає слабкість, і його не можна просити. Мій же Бог – всеправедний і милосердний, його можна благати, можна каятись, і він пробачить все, аби каяття було щирим. Я обіцяв Перунові пожертву – і я дотримаю слова. Але, коли я вже нічого не буду винен ні тобі, ні бісу, якого ти славиш – стережися, Далеборе!
- Учителю! – сказав Вогник, коли розгніваний кривич подався геть, - ви нажили собі ворога!
Волхв знизав плечима:
- Мої вороги довго не живуть… Але все-таки, як змаліли люди… Оце я говорив з воїном, котрий слабкість вважає цнотою! Лихо Дажбожим онукам, бо світ зійшов на манівці!
Дідо Сулиця, коли вони повернулись до хатини широко усміхнувся:
- Подався геть змій полоцький? Язва морова, не чоловік.
- Ви що, його знаєте? – спитав Вогник заскочено.
- Та мені досить того, як він зирнув по хаті… Ні “вітайте”, ні “добридень”, наче до хліву зайшов. Та й горлав, аж сюди було чути. Воє-во-ода… За моєї молодости був один такий, Вовчим Хвостом звався. Теж мав більше голосу, ніж розуму. А скажіть-но, Віщий, князь-то його, Всеслав, невже ж теж такий?
- Ні, - відповів Далебор замислено, - Всеслав розумніший за родича
- А от ви помагаєте Всеславу, Віщий, - не відставав дід, - мабуть сподіваєтесь на щось. Думаєте, він дозволить треби правити, як-то раніше було?
- Думаю, що, принаймні, не буде того забороняти, - відповів волхв.
Сулиця видимо вагався. Тоді заговорив:
- Віщий, нинішні кияни у купелі хрещені, коли ще слово “ненька” вимовить не в змозі, а мене хрестили у Почайні-річці. Щиро зізнаюся – злякався я смерти видимої. Жону тоді вже мав, дітей двійко… Пригрозили зброєю – ми й пішли, хоч ні сном ні духом не відали, що то за Бог такий, котрий любови вимагає від чоловіка, якому меча приставили до грудей. Страшні речі ми бачили… Ковальський Кут вигорів увесь, бо зброярі майже усі мали мечі, і бились найзапекліше, аби зостатись онуками Дажбожими. Рахманів найманці убивали всіх – жерців, жон відаючих, волхвів. Перуничі опиралися збройно, казали, що у Гаї їхньому земля не вбирала крові. Кількох захопили живцем і стратили на березі річки, аби ми, новохрещені, дивилися і боялися. Як зараз пам’ятаю Ратибора-карпатця… Умів чоловік смерти в очі дивитись, та так і помер, від свого не відступившись. А я, хоч і ратником був, і у битвах бував – а страшно стало не так за себе, як за рід свій… А на старість зостався таки сам, бо всі рідні померли раніше за мене. І вже нічого не виправиш, бо не прощають Боги відступників.
Далебор слухав мовчки. Вогникові було жаль старого до болю в грудях, але він не знав, чим його потішити.
- А увечері, - продовжив Сулиця, - сиджу я ось у цій хаті та слухаю, як в сусідньому дворі голосить баба Шевчиха за синами своїми. Убили її хлопців найманці Володимирові, коли ті кинулися боронити Велесової Святині. І ввижається мені під це голосіння таке, що словами й не розповісти. А найбільше сором пече за власне боягузство.
Раптом хтось у двері постукав.
“Заходьте, - кажу, - хоч злі, хоч добрі.”
А самому з лави встати сили нема.
Всувається у двері княжий гридень, Гатило Борич… Так звали його, а дражнили Гарячим за шалений норов.
“Чого тобі? – питаю, - маю на дверях отес, а на шиї – хрест. І жона моя хрещена, і діти…”
Впав Гатило на лаву поруч зі мною і каже:
“Сулице, я прийшов до тебе, бо не знаю, кому й довіряти. А ти ратник, і добрим був вояком. Пам’ятаєш Корсунь?”
“Авжеж, - кажу, - ти мені тоді життя врятував. Та краще б не робив цього… Що зробив я Богам, як дожив до такого… Чого прийшов, Гатиле?”
А той плаща одгорнув – а кольчуга під плащем в двох місцях продерта і рудою взялася.