Далебор наче прочитав його думки, бо сказав наставницьки:
- Знати чини пращурів та оповідати про них мусить кожен Віщий. А особливо нині, коли нема уже ні Велесових Святинь, ні самих Велесичів, котрі Богам творили хвалу піснями. Теперішні співці княжі за ковток меду і Чорнобога самого величатимуть Ясним Сонечком.
Вогник мовчки взяв гусла і поклав на струни свої зранені пальці.
- Ти пам’ятаєш, що я оповідав тобі учора? – спитав старий.
- Про нашестя готів, - озвався хлопець, - і про Бусову загибель… Ті готи були дуже лихими людьми, учителю.
- А чому вони лихі? – спровкола спитав Далебор.
- Негоже воювати нечесно, а саме так захопили вони князя Буса з синами. А вже знущатися над бранцями і взагалі – ганьба.
- А позавчора про що йшла мова?
- Про Святославові походи ! Оце був справжній ар’я10, учителю ! “ Іду, - каже, - на вас !” І геть нічого не боявся !
- А що ти сам розкажеш нині?
- Можна, - затнувся Вогник, - ну… Про те, як володар іронців Дар’явуш хотів звоювати Велику Скитію…
- Се, - всміхнувся Далебор, - я оповідав тобі ще на рівнодення, а вже минув Сонцестав… Ну, гаразд… Певно про послання скитів до Дар’явуша оповісти хочеш?
- Ні, - мовив малий, - хоча про мишу, жабу й пташку мені теж подобається. Скити, певне, були дуже хоробрі, коли так сміялись над завойовником. Я про інше… Як скити послали за підмогою до родичів, а самі нападали невеличкими загонами і нищили стрілами іронців, а степ горів довкола на два дні кінного бігу…
Голос Вогника змінився, а пальці, які забули про біль, торкнулися струн, і полинула тиха музика, що підсилювала мову.
- І сказав володар іронців до воїнів своїх, - поволі продовжив хлопець, - “не бачив я ще жодного живого скита, а від їхніх стріл вже полягла третина мого війська! Приведіть мені хоч одного скитського бранця, а як ні – то помрете страшною смертю!” І привели наступного дня до нього полоненика – зовсім юного скита, що, однак, вже носив вояцького чуба, і одіж бранця просякла кров’ю з числених ран.
Спитав його Дар’явуш, чи великим є скитський степ. “ Настільки великим, - відповів юнак, - що жоден з тих, хто приходив сюди з лихом, не повернувся до домівок своїх.” “ Як ви такі хоробрі, - розгнівався володар іронців, - то чому не стаєте до битви? “Хіба мене захопили сплячим? – усміхнувся молодий воїн, - лише на захист могил наших пращурів ми станемо усі проти будь-якої потуги, а щоб знищити вас – досить і летючих загонів! А хочеш побачити хоробрість скитську – звели розв’язати мені руки і віддати меча.”
Далебор схвально кивав головою. Він бачив, що хлопчина так захопився оповіддю, що забув про все на світі. Певне, уявляє себе отим воїном молодим, бо очі горять як вогники, а лице поблідло, і недитяча погорда застигла на ньому. Се, швидше, недолік, бо волхв - оповідач має перш за все вловлювати настрої слухачів, але це ще попереду… Навчиться.
- І завагався Дар’явуш, - линув тремкий дитячий голос, - а молодик спитав насмішкувато:”Тут, у своєму шатрі, посеред усього війська, володар іронців боїться одного скита з мечем, а хоче битись з нами усіма?” Звелів тоді Дар’явуш зняти з юнака пута і віддати йому зброю. Поцілував молодий воїн лезо і мовив:”Добрий меч вартий добрих піхов!” І з цими словами увігнав клинок собі в серце і так помер…
- Добре, досить, - озвався Далебор.
Малий замовк і труснув головою, наче прокинувся зі сну.
- Ти не пропустив жодного слова, - мовив волхв незвично лагідно, - могутню пам’ять маєш, Вогнику…
- Віщий, - прошепотів малий, що навіть не помітив довгоочікуваної похвали, на які старий був скупенький, - мені на мить здалося, що це моє серце пронизано тим мечем…
- Кажуть Веди, що відважні воїни час від часу знову народжуються серед нас, - сказав Далебор розважливо, - може ти і був тим скитом, дитино… Ну, а нині оповім я тобі про нашестя ясів, як і мені колись оповідав наставник, тими ж словами, нічого не змінюючи.
Волхв взяв у хлопця гусла і з-під пальців його полинула сувора клична мелодія.
- Се бо яси йдуть на нас від Дону Великого, кіннотою і раттю незчисленою. І тьма за тьмою текла і текла на нас. І не маємо іншої допомоги, як те, що Боги веліли нам: щоб удесятерили сили свої і виступили проти них. Сам Білобог веде наші раті й кінноту. Навіть відунки, які в лісах були, взяли мечі й пішли з раттю. І побачили кудесниць, які дива великі творили: з перстів, здійнятих до Сварги – раті встають небесні і течуть на ворогів, і знищують їх! Б’є крилами Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого! І з’явився Перун, і те повідав нам:” Ото скільки праху на землі – стільки і воїв небесних. Вони будуть битися поруч!” Раті йдуть од хмар до землі, і се дід наш, Дажбог, на чолі їх! І бачимо мертві тіла многі, бо велика рать Перунова на ворога поверглась і розтрощила їх! І Дажбог приніс побіду нашому Роду славному, славу отців держащому і донині на полі перемагати ворогів своїх здатному!