“Служив, - говорить, - я князю вірно, та ось як розплатився зі мною Святославич.”
Згадав тут я, що не бачив Гатила серед тих, котрі нас у воду заганяли.
“Хреститися не став?” – питаю
“Не став, - говорить Гатило, - за те мене варяги князеві кинули до порубу. Я йти не хотів…”
“Бачу, - кажу, - а визволився ж як?”
“Приятель випустив… Нині на Горі гульня іде. Не знаю, що вони заливають медами та винами ромейськими: страх чи нечисту совість… Приятель говорить: ”Дурний єси, Гатиле! Був би розумніший – гуляв би з усіма!” Плюнув я йому в очі замість подяки та й подався геть.”
“І куди ж ти тепер?” – питаю.
“Світ за очі, - каже, - але дивись-но сюди!”
Поклав він на стіл якогось вузла. І розгортає корогву Гнівного Сонця, що під нею рать до битви йшла, та знамено Перунове.
“За них, - говорить, - і почалася сутичка. Вирішили нинішні князеві порадники – отець Анастасій та вуйко Добриня, що прапори наші теж поганство суть. Я під корогвами цими життям важив, а ота потолоч варязька, найманці хто-зна якого роду – чобітьми по святощам нашим. Говорю тобі, Сулице, оце все, що коїться нині – помста ромейська за наші над ними звитяги. Адже падає ниць корогва, лише коли військо розбите… Та я був там, чуєш, ратнику? І я став військом… Дві рани маю, та п’ятьох уклав трупом. А корогви встиг скинути зо стіни до яру. Оце ледве знайшов. Та нема сили нести їх з собою. Заховай їх, Сулице, бо сходжу я кров’ю і не відаю, в якому вибалку здохну!”
Встав і подався до дверей.
“Дай же, - говорю, - хоч рани затягну тобі!”
Махнув лише рукою Гатило:
“Ліпше вмерти, аніж бачити оце все! Тебе вони теж розтоптали, ратнику, як і знамена наші! Та, якщо видаси ти прапори ці на наругу – я, Борич, повернуся з Вираю блискавицею Перуновою! Тоді з усього Дніпра води не вистачить, аби загасити хату твою!”
З тим і пішов, а я всю ніч дивився на ті знамена, і душа моя ставала попелом. Зранку жона почала домагатись, аби викинув я те, що Гатило залишив, та не послухав я баби, а лише добре корогви ті заховав. Довге життя прожив я, Віщий, опісля того, всіляке довелося бачити… І як Володимир-князь годував людність і поїв безкоштовно, аби знову собі з’єднати. І їли люди, і пили, і шматок, котрий убивця їхніх рідних їм кинув, нікому впоперек горла не став…І як вихваляли князя співці наймані, а люд їм вторував щиро… І як за Ярослава, сина Володимирового, зникали люди без вісти. О, то був мудрий чоловік, мудріший за батька свого! У Новгороді волхвів на вогнищах палили, раз у раз повставали словени, а у нас тут – тиша погребова… Тільки кожного дня – якийсь закон новий: то смертну кару ввели, якої ніколи не було поміж русичами, то податки підвищили, то нові придумали… А хто проти того баламутив, або віру давню і звичаї хвалив, а нову гудив – сьогодні ходив Подолом, а завтра пропав, наче й не було такого. Рідний брат Ярославів – і той… пропав, аж після смерти княжої знайшовся у порубі, а простолюдці, або як Володимирич полюбляв казати –“смерди”, так і просто щезли. Сусід сусіда боявся, а батько сина. Он, у Батури – бачили синочка? Се Ізяслав Ярославич трохи занедбав батькової справи, а то б і дереводіл щез, бо має задовгий язик і душу простосерду.
Сулиця зупинився і витер засльозені очі. Далебор поклав йому руку на плече.
- Перун не пробачає, - вимовив, - бо навіть блискавці не під силу підпалити попіл. Ти до кінця не згорів, старий приятелю! Ті корогви ще у тебе?
- Зараз, - забурмотів Сулиця, - зараз!
Дідо подався у прихатень. Довго марудився там і через деякий час повернувся з вузлом, оберненим цупкою полотниною. Поклав вузла на стіл і обережно розгорнув.
Корогви не потьмяніли од часу. На темно-багряному тлі ясно видно було нашитий зверху чорний лик Гнівного Сонця. Сулиця обернув знамено, і на блакитному тлі сяйнув золотом усміхнений лик Дажбожий.
- На славу нам, на пострах ворогам! – вимовив старий ратник, - чи пам’ятаєте, Віщий?
- Пам’ятаю! – вимовив Далебор. Волхв підійшов до столу і розгорнув другу корогву.
- Дивись-но, Вогнику! – сказав, - ось з нею ходили до битви Перуничі! Мала вона бути біля князя, як оберіг.
Корогва Перуничів була блакитною, а закінчувалась довгими золотими косицями. На блакитному тлі золотом же було нашито знак блискавиці. Вогник обережно підняв тканину, і золоті кінці розгорнулись з тихим шелестом. Юнак уявив себе на коні, в руці – стяг-блискавиця, золоті стрічки мають на вітрі. Се дійсно був прапор для кінного бою, легкий і яскравий. Вогонь небес!