Выбрать главу

- Я видів сон у Наві, - сказав Далебор, - воїна Перунича з цією корогвою. І чорне Сонце в багряному небі… Ми виграємо битву, Сулице… Чи чуєш? Ще дещо я бачив, і те збутися мусить, але ворог не дійде до Києва! Онук Гатила Борича і правнук Ратиборів підніме стяг, під яким його пращури ходили до битви!

- Оцей хлопчина – Борич? – охнув Сулиця, - добрий знак… Ой, добрий! То Гатило вижив тоді… І жона Ратиборова, відьма, врятувалася… Сильна була відьма, зціляла силою своєю… Я її пам’ятаю, батько її, Любомир, на Ковальському Куті жив… Гарна кров… Тобі, Перуничу, сама доля наворожила жерцем-воїном бути. Але що скаже Всеслав, коли побачить корогви?

- Звелить підняти над військом! – мовив Далебор весело, - бо дуже прагне перемоги. Бій без знамена – не бій, а військові клейноди Ізяслав забрав з собою.

Сулиця похитав головою:

- Не вірю я роду сьому…

- Вірити лише Богам можна, Сулице, - озвався волхв, - а Боги нині на нашому боці.

Дідо Сулиця погладив зашкарублою рукою стяг і зітхнув, видимо жалкуючи, що не зможе піти з раттю. Далебор стояв посеред хатини, освітлений блиском єдиної свічі, і Вогник аж здригнувся – таким далеким і відчуженим здалося йому лице навчителя.

- Тебе не просять, Перуне, - стиха вимовив Далебор, - тож хай станеться все по законам Прави…

***

Всеслав і справді зрадів корогвам як доброму знаку.

- Останні кілька років, - мовив, - мені щось не щастило. То може нині свастя, як говорили пращури, не покине мене.

- Щоб певнішим було твоє щастя, - сказав Далебор, - даю тобі ось чуру-охоронця. Він супроводжуватиме тебе у битві, а треба буде – прикриє собою.

- Оцей ось молодик? – засміявся князь, - я ще не розучився битись, Далеборе!

- Це не просто юнак, - сказав волхв становчо, - він – Перунич, живий щит володаря. У добрі часи таких біля тебе мало б бути три седмиці.

- Се був добрий звичай, - погодився Всеслав замислено, - багато чого забулося нині… Охоронці, які не вимагають платні, не залежать від княжої милості, а лише виконують волю Богів… Непідкупні і горді… Яким же треба було бути володарем, аби стати гідним їх… Ну, гаразд, чуро… Ходімо зі мною.

Брячиславич вдягався до битви у княжій зброярні. Київські ковалі вже підігнали йому кольчугу й шолом, а жони з Подолу принесли гаптовану сорочку, яку князь і одягнув під озброєння. Вогник подивився на взір зі зчеплених свастик і згадав Поляну. Він так і не наважився зайти до Батури вдруге.

- Вибери собі щось, - порадив Всеслав, вказуючи на різноманітне озброєння.

- Ні, - хитнув головою юнак, - маю меча, і того досить.

Князь пильно глянув йому в лице.

- Ти й справді, - сказав, - наче щит… І як тебе Далебор викував, такого? Він і мене намагався зробити схожим на володарів давніх, та мало що пішло мені на користь з його науки. Два роки у темниці – багато часу для того, аби думати і згадувати. І ось, що я зрозумів, Перуничу – аби давній ар’я, котрийсь із наших пращурів, потрапив сюди нині, йому б не вдалося вижити. Я ось і не схожий на володарів давніх часів – а повірив Ярославичам на слово чести, повірив людям, чий мудрий батько понищив братів своїх, а вину зіпхнув ще на одного брата. Мій дід, брат Ярославів, врятувався лише тому, що сидів тихо у пущах кривицьких. І батько мій сидів тихо, і помер своєю смертю, а мені затісно стало у Полоцьку. Не можна нині воювати чесно, як-то учив волхв мене і тебе. Я це одразу зрозумів, хоч і не до кінця, а ти, дитя, схожий на дух давнини нашої. Невже ти і справді ладен за мене померти?

- Якщо на те буде воля Богів, - озвався Вогник, - я буду щитом людині, котра поверне русичам славне минуле… І що з того, як розколеться щит під ударом меча?

Всеслав ще раз зміряв поглядом струнку постать Перунича, глянув в юне затяте лице і мовив сам до себе:

- Погубив Далебор хлопчину наукою своєю.

Тоді сказав уже веселіше:

- Ну то що, чуро, проб’ємось?

І Вогник відповів впевнено:

- Авжеж…

Годиною пізніше кінний загін під проводом Всеслава спустився з Гори на Подольське торжище, де вже вишикувались озброєні як належить ратники. На чолі їх стояв здоровань Батура, а корогву з Гнівним Сонцем тримав якийсь такий же височенний молодик, котрий явно пишався такою честю. Поміж кіннотників Всеслава Вогник примітив Змагора, котрий радісно помахав йому. Але як здивувався молодий Перунич, коли, поруч з набурмосеним Рогданом побачив вихудле юнацьке личко Рогволода! Всеславич теж помахав йому рукою і усміхнувся.