“Схоже, що мені доведеться охороняти двох! – подумав новоспечений чура, - князь – то воїн сильний, але хлопець… І як це батько дозволив йому йти? Отже шалена людина, а ще бідкається, що в лихі часи живе… Часи, вони такі, якими їх люди роблять.
Далебора з ними не було – волхв подався до пішаниць і нині стояв поміж ратниками. Довкола війська юрмилися кияни, проводжаючи родичів. Вогнику здалося, що він розгледів у натовпі Світану з Поляною, але жінок тут-таки затулила людська хвиля. Забамкав дзвін на церкві Успіння. Священник, родом чи-то грек, чи-то болгарин, від хвилювання плутаючи слова, розпочав благословляти військо. Вогник тим часом розгорнув Перунову корогву і вдягнув її на спис – єдину зброю, яку він взяв на Горі. Лезо вивищувалось над прапором і було бойовим.
Раптом тишу, що настала під час відправи, розтяв суворий голос:
- Не буде походу цьому благословення Божого!
З натовпу вийшов старий чоловік у чорному. Вогник аж смикнувся в сідлі – жрець-християнин, напевне навчитель брата Поляни, дійсно був схожим на Далебора як близнюк. Юнак мимоволі взявся за свій оберіг і постукав по ньому, відганяючи мару.
- Князю Всеславе! – мовив тим часом чернець, - коли ти сидів у темниці, я благав князя Київського, аби той зоставив тобі життя во ім’я милосердя Божого!
- Я се знаю, - озвався Всеслав, - і вельми вдячний і вам, отче Феодосію, і отцю Антонію…
- Чи в тому твоя віддяка, що ти з волі зворохобленого люду захопив княжий стіл?
- Люд покликав мене, - мовив Всеслав, - чи вперше таке у Києві? Згадайте Ольга-венеда, що його звали кияни проти варягів Аскольдових!
- Люд – то отара, княже, - сказав мніх, - а ти, замість охороняти овечок, допустив у стадо вовків!
“Вовки – то, певно, ми з Далебором, - майнуло в голові у Вогника, - але який дивний жрець! Починати таку розмову перед битвою!”
- Хто ти є, князю, - Феодосій добре володів голосом, знов таки як Далебор, - аби ставати проти гніву Господнього! Всім відомо, що напасть зі степу за гріхи нам послана! Чи не думаєш ти отримати перемогу над Божою сараною, двинувши військо на погибель? Чи хочеш, яко Ольг-венед, про якого ти згадував, повернути поганство землям нашим? Нині дива творяться на могилі Аскольдовій, бо був то першомученик за віру свою! А де поховано Ольга-венеда не відомо нікому, як ніхто не відає, де голову склав Святослав-язичник, чужого добра шукаючи! Забирайся до свого Полоцька, князю, доки не скарав тебе Бог гірше, ніж дотепер!
Лице Всеслава побіліло од гніву. Цей нестримний чоловік не терпів, коли йому вичитували та ще й прилюдно.
- Ізяслав, отче, - прогримів він на весь принишклий майдан, - хрестом святим присягнув, аби вести перемовини чесно! Ту його присягу ми з сином покутували два роки! А тікати надумавши, Ізяслав підіслав до мене вбивцю, і врятувався я дивом. Я не є боржником Ярославича! Ідіть, отче, з миром, творіть молитву і не лякайте даремно людей. В моєму війську не жони, а воїни!
- На переправі проти Хорсиці могила Святославова! – несподівано для себе вигукнув Вогник на всю міць легенів, - курган, що став притулком блискавиць! І є в ньому сила, що пробудила мене від смертного сну! І вона ж принесе нам побіду, русичі! Мати-Слава вже розгорнула крила й співає про майбутні звитяги!
Всеслав мовив з усміхом:
- Мушу довіряти такому віщуванню, бо віщун буде битись поруч зі мною!
- Ти оточив себе язичниками, княже! – сказав мніх різко, - і віриш брехливим пророцтвам… Я молитимусь, аби душа твоя не пішла на вічну погибель, яка вготована поганам усім!
- Моліться, отче, краще, аби ми половців побили! – пробасив раптом з лави ратників Батура, - нам зараз, аби чоловік міг зброю тримати, а яким Богам він молиться – розберемося опісля.
- Рушаймо! – вигукнув Всеслав дзвінко, - з Богом!
Вогник потиху відстав від кінної лави і під’їхав до ратників, котрі якраз рушали з майдану. Далебор йшов поруч з прапороносцем.
- Віщий!
Юнак зіскочив з коня.
- Іди до комонних, Вогнику, - мовив волхв, і Перунича знову вразило лице вчителя. Далебор наче вже був десь далеко, і лише тіло його йшло з раттю.
- Я лише хотів…, - вимовив Вогник звільна, - адже ви помітили? Отой… мніх так на вас схожий! Просто мара якась!
- А чому б йому не бути на мене схожим? – рівно сказав Далебор, - Я – Далебор Божич, він був Богодар Божич… Ми – сини воєводи вишгородського, Божича Мстислава, і Богодар – мій наймолодший брат. А на старість, Вогнику, родичі дуже нагадують одне одного. Тим більше він теж…рахман. Оце і вся загадка, сину душі моєї. Іди до Всеслава… Бережи його.