- Мудро! – погодився Всеслав замислено, - та аби ж я мав сильнішу дружину! А то – на одного досвідченого кільканадцять молодиків, що і ворога-то увічі не бачили.
- Здолаємо! – упевнено мовив Далебор, - а, здолавши, княже, маємо рушити на Чернігівщину, Святославу у поміч.
Гарне лице Полоцького князя раптом побагряніло.
- Віщий! – сказав він, - чи ви зовсім не од цього світу? Якого дідька я помагатиму Ярославичу? Це ж він із Всеволодом Переяславським і підбив Ізяслава запроторити мене до порубу! Ізяслав бо наче віск у руках братів своїх! Та нам же краще буде, як кипчаки розіб’ють Святослава – на одного ворога менше стане!
- Про те, скільки весей і градів на Чернігівщині піде з димом, ти не думаєш, княже? – різко спитав Далебор.
- За них нехай Святослав дбає – його землі…
- Учив я тебе, - з серцем сказав волхв, - але так і не вивчив на чоловіка…
- Віщий! – скипів Всеслав як тоді, на майдані, - ваше діло – молитись Богам своїм, а не князям вказівки давати! І так на мене піввійська коситься, що тримаю поган біля себе, особливо після того, як отець Феодосій таку доречну промову виголосив перед походом. А як, не дай Боже, нас розіб’ють, так мені тільки й залишиться – зостатись на цьому полі, бо й Полоцьк мене одцурається, не те, що Київ!
Далебор знизав плечима:
- Твій норов, Всеславе, мені відомий здавна і не змінився за двадцять літ… Я тоді пішов, і зараз піти можу, тільки як бути з моїми людьми?
- З якими ще людьми? – спитав Всеслав заскочено.
- Привів я тобі селян з заступами та сокирами. Не мечами ж дружинники твої ритимуть пастки та вовчі ями…
Всеслав з хвилину помовчав, тоді мовив вже спокійніше:
- І що б я робив без вас, Віщий? Але ж і ви зрозумійте нарешті – часи аріїв давно минули. Нині кожен – сам за себе…
- Оце вас і погубить, Володимирові нащадки, - мовив Далебор втомлено, - колись зі сходу прийде такий ворог, якого не здолати поодинці. Раніше жили кожен сам собі, а билися разом, а нині усіх намагаєтесь зігнати під одну кормигу, а як до битви – так і врозтіч.
Земляні роботи зайняли півдня і майже всю ніч. Далеборові селяни, настрашені близькою загрозою, працювали так, наче рили ворогу могилу. Всеслав ходив поміж ними, міркуючи про розвиток завтрашніх подій. Вогник тримався його, наче тінь. Молодий Перунич трохи розчарувався в чоловікові, якого мав захищати. Остання Далеборова надія була хиткою і непевною – Всеслав бо не вірив в доцільність відновлення давніх звичаїв, через те, що звичаї ті були невигідні йому.
Зранку все було готово. Пастки вирито і замасковано, вояків нагодовано, а селян з обозом відправлено до лісу. Далебор підійшов до Вогника, котрий пильно вдивлявся в смугу туману за річкою і мовив:
- Скоро почнеться… Тримайся тут, а я піду до пішаниць.
- Ми напевне переможемо, Віщий? – наважився запитати юнак, помітивши все той же дивний вираз на лиці старого.
Волхв раптом усміхнувся:
- Напевне! Бо з нами Перун, Бог прі і боріння!
- І то є Бог серед Богів, як кажуть Веди! – відповів поштиво юнак. Провів поглядом пряму постать Далеборову, поправив піхви з мечем і пішов до свого коня. Білогрив з задоволення схрумав порцію вівса з торбини і пирхнув на Полісуна, що вибрався, увесь мокрий від роси, з-за якогось куща.
Всеслав, котрий, як і решта війська, ночував просто неба, уже встиг умитися в річечці і тепер вичитував за щось котрогось зі своїх земляків. Помітивши Вогника, покликав :
- Ходи-но сюди, чуро!
Вогник підійшов, ведучи в поводу Білогрива.
- Скажеш, Перуничу, щось дружинникам перед боєм для бадьорости. Далебор подався до раті, каже, що він там потрібніший, але ж і у мене не військо, а юнь зелена.
Годиною пізніше вої Всеславові вже стояли в шику. Вогник вишукав поглядом поміж пішаницями корогву з ликом Дажбожим. Десь там мусив бути й Далебор. Ворог був уже зовсім близько – вивідач-торк, що примчав на змиленому коні, доповів, що кипчаки з’являться тут, коли сонце висушить росу.
Сонце, не по-осінньому гаряче, припікало все сильніше. Вогник сидів на землі, схрестивши ноги, і думав чомусь про загиблу Неждану та її останні слова. Потім з пам’яти випливло миле дівоче личко Поляни, а згодом в голові виник голос жінки, що співала колискову…
Пронизливо закричав ріг. Юнак струснув задуму і припав до землі. Вона гула під кінськими копитами. Перунич поглянув вперед і побачив, як жменька торків вилетіла кінно на відкрите і помчала до води, відстрілюючись з луків. За ними розгортався кінний ланцюг.