Очі молодого кривича відкрилися, але в них не було розуміння. Тоді Вогник перехопив його руку повище і рвонув вгору, дивуючись тому, що чоловік в кольчузі є таким легким.
- Давай в сідло! Швидко!
- Що це? – пробурмотів хлопець, - хто ти? Вогонь…Звідки вогонь?
- На конь! – гукнув Перунич, втрачаючи терпець, - Загинеш! Швидше!
Всеславич таки отямився і вчепився в гриву половецького коня. Тоді сів верхи, трохи не з’їхавши знову вбік. З-під шолома йому скрапувала кров.
- Тримайся верхи! – крикнув Вогник, знову видобуваючи меча, - тільки тримайся!
Половці кинулися втікати, коли зрозуміли, що потрапили між двох жорен. Рогданове крило з’єдналося з загоном Всеслава і рушило навздогін. Вирватися з кривавих обіймів лави-птиці вдалося лише кільком десяткам чоловік. В таборі за лісом переможці віднайшли обоз з награбованим і кілька сотен бранців – торкську жіноту з дітьми, та селян-русичів з довколишніх весей, які мали нещастя трапитись орді на дорозі. Всеслав, задоволений і веселий, підкликав Вогника до себе.
- То чий ти чура? – запитав, - мій чи Рогволодів?
- Нас мало б бути три седмиці, - відповів без усміху Перунич, - от я і намагався встигнути за всіх.
- А що там мої люди говорили, ніби вогонь горів довкола тебе?
- Бо поруч зі мною, - мовив Вогник з шанобою, - билися душі пращурів… Се велика відзнака, і я сподіваюся виправдати її.
- Ти уже виправдав! – сказав князь серйозно, - дякую тобі за сина, Перуничу! Я бо бачив, як ти його вирятував, та не міг пробитися на поміч. Велю виділити тобі добру долю з половецьких возів.
- Мені не потрібна здобич, - сказав юнак.
- А чого ж ти хочеш?
- Волі молитися Богам своїм у місцях, де це робили наші пращури!
- Се платня Далеборова, - зітхнув князь, - а тепер і твоя… Мніхи печерські проклянуть мене, я вже не говорю за митрополита… Але що ж… Я – твій боржник, воїн-жрець!
Поволі надходили ратники, і Вогник, спитавши у князя дозволу, подався розшукувати Далебора. Корогву він загледів швидко – ніс її сам Батура-тисяцький.
- Як добре, що ви живі! – щиро сказав юнак.
- Бог поміг, - озвався Батура втомлено, - страшна була сутичка… Ти часом не бачив Змагора, Перуничу?
- Ні… А де Віщий? Він же мав бути біля корогви…
Батура увіткнув оскепище з корогвою в землю. Він не піднімав очей, і Вогник зрозумів – сталося лихо.
- Що з Далебором?!
- Ти он в крові, - сказав Батура замість відповіді.
Вогник глянув на себе. Сорочка набрякла кров’ю, але він навіть не міг згадати, коли і як пропустив удар. І біль прийшов лише зараз, гарячою хвилею.
- Де Віщий, Батуро?
Дереводіл зітхнув:
- Нема вже волхва твого, воїне! Як є у Перуна рай, то він напевне там.
Юнак захитався в сідлі. Перед очима пливло чорне сонце на багряній корогві.
“Я видів сон у Наві! Ми виграємо битву!”
“Видів ще дещо, і те збутися мусить…”
“Ніколи не просив я Богів, але нині прошу вперше в житті – не дати мені померти, аж поки не навчу тебе всьому!”
“Я бачив воїна-Перунича з цим знаменом… І чорне сонце в багряному небі…”
“Тебе не просять, Перуне… Тож хай все станеться за законом Прави.”
“Мати-Слава сяє до хмар, як сонце, і співає про перемоги і загибель! Треба завжди прагнути першого, незважаючи на друге… Вогнику мій, сину душі моєї…”
- Що ви ще бачили у Наві, Віщий, - прошепотів юнак, - власну загибель? Ви ж ще не навчили мене всьому, що знали!
- Жаль, - мовив Батура співчутливо, - але що ж… Грізному Богу служив твій старий, і загинув у грізній битві. Він побачив був між комонними який-то блиск, мов колесо огняне, і гукає мені: ”Перун прийшов!” Там між вами дійсно щось світилося, не буду брехати. І майже одразу навалилася на нас купа ціла оцієї степової галайстри… Бачив я лишень, як він упав – мертвий, чи ще живий, не знаю, тут бо прапороносця вбили, і я підхопив стяг. Але певне загинув волхв твій, бо такі падають лише мертвими.
Вогник зціпив зуби від болю, що нині пронизував його всього, і торкнув коня.
- Рану хоч затягни, шалений! – крикнув услід Батура, - зійдеш кров’ю!
Над полем недавньої битви вже кружляло гайвороння.. Вогник віднайшов те місце, де кипчаки зударилися з ратниками. Білогрив обережно переступав через непорушні тіла. Раптом кінь незадоволено пирхнув і подався назад. Сіра тінь ковзнула між мертвими. Полісун…
- Шукай, друже! – вимовив Вогник.
Вовк заметався і раптом завив, звівши угору писок. Кінь став дибки, трохи не скинувши юнака.
- Ти кращий межи конями, - пробурмотів Вогник, сповзаючи на землю, -тихше… заспокойся…тихше…