Далебор віднайшовся за кілька кроків. Волхв лежав поміж мертвих кипчаків, і біле вбрання його побагряніло від крові, а правиця все ще стискала Перунового меча. Юнак упав на коліна
- Віщий! – вимовив, - Віщий!
Старий ворухнувся, і Вогник радісно скрикнув:
- Ви живі! Я поможу! Зараз!
- Не треба…нічого, - чітко вимовив Далебор, - Індра… дав змогу… проститись…Тепер усе…Синку…
Вогник схопив його за руку і сльози виступили на очах юнака трохи не вперше від загибелі Боричів. В лівиці старого воїна, що лежала на зранених грудях, була затиснута жменя скривавленої землі.
- Кажемо слова ті для пам’яті, - озвався Вогник, щоб не розридатися вголос, словами одної з пісень Далеборових, - аби жодне з тих слів не згубилося… Де пролита кров наша – там є земля наша! І се вороги знають! І знищити нас стараються! І се старання марне! Буде так, як у старі часи отців наших! А судилось загинути – притулимо землю до рани. І Марена-Смерть скаже: ”Не можу я воїна цього відділити від його землі!”
- І Боги на Сварзі скажуть тоді, - раптом мовив Далебор притомно, - “Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави!”
- Віщий! – покликав Вогник розпачливо, - не кидайте мене самого! Дозвольте піти з вами!
- Це буде слабкість, Вогнику, - вишептав Далебор, - Ти ж знаєш, що Перун не терпить слабких і слабодухих… Ти маєш жити… І взяти зі Всеслава плату… Меча й оберегу залишаю тобі, Перуничу. Як наступнику… А мені в дорогу даси М’єльнір.
Волхв закашлявся і судомно притис до грудей закривавлену землю. Тоді озвався знову:
- Мусиш мати доросле ім’я, гідне жерця Перунового! Нарікаю тебе Вогнедаром… на честь учителя мого… Се ім’я твоє для людей, ім’я ж душі, ім’я таємне, зостанеться з тобою до смерти.
Перепочив трохи і додав:
- Ім’я душі моєї – Укрян, так і згадуй мене в молитві. Проведи ж мене належними словами, Вогнедаре Перуничу...
- А тому, хто впав у полі, - розпочав Вогник останню, смертну молитву жерців Бога Воїнств, - Блискавиця дає напитись води живої…І до Сварги він їде на білім коні… І Перун зустрічає його, і веде до блаженних чертогів своїх… І там пребуде він час і отримає тіло нове, і місце у Божому війську! І так має жити до вічних віків, творячи за нас молитви!
Старий повторював за ним відхідну самими вустами. Тоді всміхнувся над силу, і душа вояцька покинула зранене тіло, що вже не в змозі було втримати її. Усміх же той, спокійний і гордий, лишився на мертвому лиці, як останній відблиск Далеборової душі.
***
Вогнедар, Перунич, повернувся до Києва разом із військом.
Там, на полі битви він урядив навчителю пристойне поховання. Склав з допомогою ратників, поруч з якими бився Далебор, погребове вогнище. М’єльніра вклав мертвому до рук, як-то і велів загиблий, а оберегу з темного срібла зняв обережно і вдягнув на себе. Собі ж узяв і Перунова меча. Сі дві речі та ще гусла, котрі Далебор зоставив в обозі, були єдиним спадком по ньому. Якщо не брати до уваги знань стародавніх, що зосталися викарбуваними у Вогнедаровій пам’яти.
Молодий Перунич сам підпалив стоса з чотирьох кутів по черзі, а спостерігав за цим Всеслав з сином, і ті, хто знав Далебора-волхва.
Іншим загиблим русичам теж врядили пристойне поховання, викопавши могилу, де всі й розмістились по-братньому – і дружинники, і ратники, а тоді військо київське рушило у зворотній шлях.
Ксай-торк зі своїми людьми провели їх трохи. Ксай тримав на сідлі замурзаного чорноокого хлопчика.
- Сина знайшов, - сказав, - а жінка вбито… Гарна мав жінка… Бувай, Всеславе-вовче! Наша люди нині – друзі тобі. Ще кипчак прийде – ще бити будемо!
А до Вогнедара мовив:
- Ти – чаклуна приятель? Мудрий був чоловік… Одразу мовив коназу – дай торкам коней! Який торк воїн без коня!
Підморгнув змовницьки:
- Як між людьми Хреста тісно буде – приходь жити у Ксаєве кочовище! Нам чаклуни потрібні - ми Тенгрі віримо, та як твій Бог сильний, то і йому вділимо пожертви.
Поки військо, обтяжене пораненими та визволеними полоненими, добиралося додому, Всеслав видимо вагався, чи вділяти помочі Чернигівському князю. Врешті, певне, пам’ять про загиблого навчителя переважила нехіть до родича-ворога, і Всеслав відправив на Сіверщину гінця з листом, в якому оповідав про останні події у Києві, битву з кипчаками та пропонував союз.
Посланець повернувся до Києва зі звісткою, що Святослав Чернігівський відчайдушним ударом розбив біля міста Снова орду, котра вчетверо перевищувала кількістю його поріділу опісля Альти дружину. Тому помочі Ярославич не потребував, але за пропозицію в обережних виразах дякував, про Ізяслава же та про давню історію з присягою на святому хресті не згадував ні словом. Всеслав, прочитавши відповідь, мовив захоплено: